Львівські канікули. Частина друга

Друга частина розповіді про відпустку у Львові присвячена місцевим ресторанам, кафе, музеям та підземеллям.
З ресторанами у Львові взагалі цікава штука. Колись давно троє друзів заснували холдинг !Fest. В основі усіх закладів, які об’єднує холдинг, лежить ідея, пов’язана або з Львовом або з людьми, які тут жили. Один з них заснував кат, якому обридла рутина його роботи, у другому вас можуть добряче відшмагати, адже називається він Мазох-кафе, в третьому відтворена атмосфера криївок, де базувалися воїни УПА. З неї і почнемо.

Криївка

Цей заклад не сподобався мені і перші два рази коли я тут був, не сподобався й цього. Чого ми туди пішли? Знали, що Криївка працює цілодобово, а треба було десь поїсти зранку.
Криївка повністю відповідає своєму образу: саме так я уявляю собі сервіс у криївках УПА. Чай - це насипана в коктейльний бокал заварка, ошпарена кип’ятком (признаюсь, я і сам деколи так роблю, все ж, краще ніж пакетик, але ж ми не вдома). Розомуію, що їжа і чай тут далеко не головне, сюди ходять за атмосферою. А яка атмосфера в шість ранку?

Смішно було дивитися, коли один із відвідувачів намагався говорити українською, і це в нього ну зовсім не виходило. Думав, напевне, що розстріляють за російську (в голосі був реальний страх). Не розстріляли, навіть медовухи налили. До речі, тут у мене зародилась думка: а термін "партизанський маркетинг" не з Криївки пішов?

Дуже старе фото. Роміщую, щоб ви відчули атмосферу

Дім Легенд.

Легендарно. Ми були в залі з книгами (дивно, правда?), де можна полистати журнали і книги про Львів. Найбільш мені сподобалося освітлення. Думаю, саме таке світло і має світити в кафе чи ресторанах. М'яке, жовте, ненав'язливе. Ще дуже сподобалося, як виглядає меню. Ви, мабуть, з нетерпінням чекаєте фото цього меню чи цього легендарного світла? На жаль, це не можливо. Єдина, але величезна блаж в Домі Легенд: на території ресторану заборонена фото чи відео зйомка. Спочатку я подумав, що це жарт, а ні: як тільки хтось блимає фотоапаратом - офіціанти не забувають робити зауваження. Це надзвичайно дивно, тому що в інших закладах цієї мережі можна хоч кліпи професійною апаратурою знімати. Думаю, тут порушенні якісь серйозні ресторанні правила і власники бояться, що їх розкриють - іншу причину важко придумати. При цьому зрозуміло, що я міг би сфоткати все, що захотів, але тут справа принципу. Правила є правила.

Смачно, сервіс заслуговує окремої похвали за те що зберегли і без бою віддали мені забуту шапку. Пропоную їм також забути про заборону фотографії.

Львівська копальня кави.

Дуже круто. Мабуть, найбільші враження я отримав саме у цьому закладі. Знаходиться прямо на площі Ринок і складається з декількох окремих частин. Тут тобі і магазин (купили собі книгу про каву і кавовий набір), де стоять величенькі машини для обжарювання і помолу кавових зерен (на всю каву, що не вдається продати за день, йде велика скидка ввечері - прямо черги на дворі стоять), вглиб дому розміщена кав’ярня, а за закладом, в його дворі - ресторанчик. Тут реально круто.

Гляньте на небо - засклений двір, вау. 

 

Двері біля стелі, машинка, все в дереві, невеличке меню, смачна паста, хороша кава (я замовляв собі Ранкову - кажуть, що найміцніша у Львові).

Заклад розкинувся не тільки в ширину, а й в глибину - під ним підземелля. Підземна частина схожа на шахту: тут колії для вагонеток, кирки, коногонки, каски, а стіни щільно вкриті кавовими зернами. За легендою, саме тут, під площею Ринок, добувають знамениту львівську каву. По бокам териконів розміщені столики, де вам можуть зробити "запаяну каву". Як це? Приносять вам каву присипану зверху якоюсь потокою чи просто цукром. Потім офіціант несподівано дістає газову лампу і направляє вогонь прямо на чашку. Запаює каву так, що вона не витікає з перевернутої чашки.

Фото з просторів інтернету

А, згадав ще прикол: не знаю, з чим це пов'язано, але більшість обслуговуючого персоналу - бородаті мужики.

Кумпель.

Це представник іншої мережі ресторанів, не !Fest. Тут все традиційно: акцент на приторне обслуговування, пишні декорації та кухню з прикрасами. Я був відверто здивований, коли нам просто не було куди сісти (ресторан не маленький - великі зали на двох поверхах) увечері в середу. З однієї сторони, це свідчить про якість закладу, про його популярність, з іншої - дивно.
Про кухню. Ми йшли сюди ціленаправлено, щоб скуштувати "Чесної часникової зупи" (порадила екскурсовод). Реально дуже смачний суп. Подають його в буханці чорного паралелепіпедної форми хліба, з якого виколупана серцевина. На тарілці збоку лежать часникові чіпси (хтось такі пробував?), змелена, неймовірно гарного червоно-фіолетового кольору паприка, та якась булочка, спечена з муки та повітря. В житті не їв такого смачного супу! Довелось колись покуштувати супу з хлібини у центрі Варшави, але то була пародія.
Потім я замовив стейк. Виглядало непогано.

На жаль, смак був зовсім не таким, як вигляд. У мене навіть закралася підозра, що м'ясо взято з коровки, що померла своєю смертю. Потім його добротно замаринували і засмажили (не схоже, що на грилі, але стверджувати не буду). Засмажили нерівномірно, м'ясо слоїлось цілими пластами - я розчарувався. Пиво (я замовляв ель) - нормальне.
Повністю змінив мою думку про заклад його туалет. Реально - привокзальна параша. Провалена "точка контакту". Не можна робити акцент на класичне обслуговування, а потім ставити два пісуари, які видно із загального залу (коли відкриваються двері в туалет).
Про цікаву особливість. На вході стоїть бюст. Всередині - бокал з-під пива. Якщо натирати груди правильним методом - в бокал почне литися пиво, яке можна безкоштовно випити. Я знайшов навіть два датчика, але скуштувати пивка не довелось - хитро придумали.

Музей зброї Арсенал, в який не вийшло потрапити минулого разу, і вийшло тільки в останній день цього - не вразив. Можливо, я забагато від нього очікував. Всі наперебій розповідали наскільки тут круто, а насправді нецікаві експонати, заховані під склом. Одна радість: моя колекція фото гармат суттєво поповнилась.

Виставка метеликів.

Майже випадково потрапили, але ні разу не пожалкували. Я так точно. Виставка складається з двох кімнат. Основна стилізована під джунглі: там жарко і дуже волого, літають здоровенні, красиві і ручні метелики, щебечуть пташки, схожі на папуг (але не папуги!), повзає черепашка.

На виставці фоткали телефоном, якість відповідна

Найбільш мені сподобався акваріум для розмноження. Зі школи ми пам'ятаємо, що цикл розвитку метелика проходить від яйця, з якого вилуплюється гусінь, через кокон, з якого виходить метелик. В штучних умовах практично неможливо підтримати стадію гусені, через непомірну прожерливість останніх, які мало того, що їдять, як не в себе, так ще й вередливі до раціону: деякі можуть харчуватися лише одним видом тропічних рослин. Тому купують кокони, з яких вже народжуються метелики. Кокони не з дешевих: від 10-ки євро і до кількох сотень. Подорож в літаку витримують без проблем, якщо вас почало турбувати це питання.

 

 

Дуже цікаво спостерігати за процесом народження. Спочатку з кокону з'являється аморфна маса, яка потихеньку висихає, розправляє крила і стає метеликом. Через три години можна випускати в світ кімнати.
Метелики живуть не довго. Деякі два дні (нічого при цьому не їдять), рекордсмени - 9-ть місяців.
В іншій кімнаті можна полистати книжки про метеликів, подивитися під мікроскопом на їх крила, зацінити розвішених на стінах засушених.

Ресторан м'яса та справедливості

Львівський кат (якого ще називають "пан малодобрий") втомився від своєї роботи. Нічого кращого, ніж заснувати заклад, де буде можливість відточувати свої навики, він не придумав (до речі, хто погано думає про професію ката, відмічу, що у влаштованому мною колись опитуванні в чотири рази більше людей ненавидять маркетологів, а не катів - Олеже, задумайся).

Як ви розумієте, акцент у цьому закладі роблять на м'ясі. Ми замовили собі майже півкілограмовий стейк і не пожалкували. Дуже смачний, не те що в Кумпелі. Взагалі готують смачно. 


Своєрідно, разом з дерев'яною колідкою, приносять рахунок. Колідку ставлять на стіл, на неї кладуть чек, який розрубують сокирою. Кажуть, що поки що нічиї руки не постраждали.


В меню описані різні штуки для катування, які також розставлені по всьому закладу: від туалету до двору. Прямо в залі висить клітка. 


Кажуть, що інколи в неї садовлять неслухняних відвідувачів (я не жартую). Одного разу посадили туди чоловіка, який не розгубився, а дістав припасені віскі з сигарами і продовжив веселитися.

Музей пива

По Львівським мірках знаходиться далеко від центру - півгодини пішком. Ми спочатку подумали, що ж це за вулиця така у Львові - Клеопатрівська? Все виявилося простіше: Клепарівська.
Музей знаходиться при заводі, там і ресторан відразу, і бар. Про експозиції нічого дуже хорошого сказати не можу - музей, як музей. Сподобався шматок пустотілого дерева: раніше він був трубопроводом!

При купівлі квитка в музей можна було взяти дегустаційний набір (за десятку давали два бокали по 0,33) і скуштувати свіжого пива під ніби науковий фільм про пивоваріння. Фільм, скоріше, рекламного характеру, але з цікавими моментами. Як вам такий факт? Раніше якість пива перевіряли з допомогою шкіряних штанів та дерев'яної лавки. На лавочку розливали тестовий зразок, якийсь монах звучно сідав, совгав туди-сюди і тут наставав момент істини. Якщо цей шановний спеціаліст контролю якості вставав разом з приклеєною лавкою - пиво вдалось. Кажуть, що зараз цей метод використовують не на всіх компаніях - монахи нині в дефіциті.

Робочий журнал величезного розміру

Також сподобалися кадри, де показували, як тестують пиво у наші дні. Збираються спеціалісти, які катають на язиках різні сорти пива, присмаковуючи, і виставляють оцінки. Не робота - мрія.

Майстерня шоколаду

З кожним роком майстерня розвивається, з кожним роком тут більше людей, незважаючи на те, що філіали є ледве не у кожному обласному центрі України.
Майстерня спеціально до нашого приїзду обновила фасад - дуже круто.

Тут відволічусь. Варто сказати, що обслуговуючий персонал у Львівських закладах зовсім не такий, як у Києві. В столиці це завжди Містер-Посмішка-До-Вух, що улесливим голосом уточняє чи все сподобалось вам, чи все було добре. У Львові з цим простіше. Тут офіціанти чи продавці залюбки грають свою роль. Грають, завчивши її, але з невеличкими елементами імпровізації (Кумпель до уваги не беремо). Не переграють при цьому, що важливо. Я не пам'ятаю посмішок у Криївці - тут все по-справжньому, по-партизанськи. Так само у інших місцях: тобі допоможуть, але без нав'язування. І найкращий, найшвидший та найефективніший сервіс у Майстерні шоколаду. Тут вони, як солдати. Впевнений, що там у кожного є чітка інструкція на всі випадки життя. Як рухатися, що говорити, що робити. При такій кількості відвідувачів швидкість, з якою здійснюється оббіг товару, вражає (перед нами чоловік в черзі накупив шоколадочок на 800 гривень). Можна їхати на навчання.

Екскурсія по підземному Львову

Це була екскурсія два в одному: ми погуляли по підземеллям і по центру. Тепер я думаю, що при знайомстві з новим містом завжди треба брати екскурсії. Якщо пощастить - а нам пощастило (індивідуальна екскурсія+дуже крутий екскурсовод Галя, про яку я згадував в першій частині) - концентрат цікавих фактів, вражень, спостережень забезпечений.

Карамельний будинок

Насправді, тільки по цим нашим походенькам з екскурсоводом можна писати окремий пост, але не буду розповідати усе: тільки найцікавіше.

Найбільше мені запам'яталися не історичні події чи особливі вигини архітектурних ліній. Ні! Людські долі захопили мою увагу. Любов, зрада, слава та ганьба, жага до життя і непереможність смерті сплелися воєдино у цих історіях. Польський король (забув його ім'я) писав своїй дружині проникливі романтичні вірші, а вона, читала їх і зі спокійною совістю зраджувала своєму коронованому чоловіку. Галішка Острозька, привид якої гуляє по Львову, ще в утробі матері стала неймовірно багатою. Її тато передбачливо заповів їй 17 тисяч сіл і містечок і помер. Як це часто буває в казках, але рідко в реальності: багатство не принесло Галішці щастя. В 14 років вона вийшла заміж, а в 15 стала вдовою. Другий раз віддали її за багато старого діда, якого, ви не повірите, Галішка не любила. Молода красуня втекла від діда зі своїм коханим, ховаючись від гніву старого в підземеллі Домініканського собору. Дід не міг стерпіти такого безчинства, зібрав військо, пішов до Собору і після безуспішних переговорів перекрив людям воду: мусили видати Галішку. Після цього молода відправилась до вежі-темниці і там чи то померла чи відправилась в монастир після смерті свого чоловіка.
Перше місце дістається історії про Юрія Кульчинського, бронзова статуя якого стоїть в підземній частині Львівської копальні кави. Юрій був козаком і одного недоброго ранку попав у полон до турків. На чужині Юрій часу не втрачав: вивчив турецьку, заробив грошей і викупив себе із полону, перебравшись у Відень. На цьому турецький слід в його історії не закінчився: бусурмани напали на Відень, взявши місто в осаду. І можна було б врятуватися - на допомогу поспішали поляки - але з ними потрібно було наладити контакт. А як ти зробиш це в окупованому місті? Виручив Юрій. Він нарядився турком, вибрався за редути, пройшов непоміченим до поляків, розповів їм що до чого - місто врятовано. І тут, коли колишньому козаку запропонували назвати суму золотих, яку він хоче отримати за героїзм, Юрій відмовився від грошей, а попросив тільки мішки, що стояли на турецьких возах. Це були мішки з кавою. Кульчинський, після серії невдач, навчив Відень пити каву (допомогли йому в цьому настирність, цукор і молоко), а згодом напій поширився по всій Європі. Вражаюча історія. Справжній герой того часу.

Та й нашого теж.


Львські канікули. Перша частина.

Львівські канікули

По-справжньому Львів ми з дружиною відкрили два роки тому. 

Вже тоді місто дивувало своєю багатогранністю: архітектура, музеї, виставки, ресторації, які не відразу відрізниш від музеїв, жителі, дух міста. Тут можна вийти з квартири і просто бродити без особливої мети. По паркам, по вулицям, по дворикам. Львів можна куштувати і зранку (хоча в холодну пору він не дуже смачний), і ввечері, коли метушливий гомін блукає між стінами, і вночі.
Пройшло два роки, Львів прихорошили, місто прийняло Євро-2012, відкривши себе не тільки для України, а й для світу, і зажило новим життям. Тепер це типове європейське місто з товпами туристів навіть у будні дні. Від напливу туристів місцевим навіть трохи знесло дах.

"Екскурсії по замкам Львівщини, екскурсії по підземеллю Львова", - настирно повторює незнайомець в момент, коли ми ледь встигли вийти з потяга. Далі він розповідає нам де можна поїсти, залишити речі, пропонує зняти у нього квартиру, вручає карту міста і якимось незрозумілим чином я вже диктую йому свій номер телефону. Для чого? Ми маємо зізвонитися на рахунок екскурсій трохи пізніше.

"Скільки платите за квартиру", - уточняє таксист пізніше. "Забагато, - відрізає він після того, коли я називаю ціну, - Моя дочка здає дешевше". І тут у мене в кишені вже лежить його візитка. Так, можу телефонувати і з приводу квартити в майбутньому, і з приводу таксі напряму. Навіщо турбувати диспетчера?
"Куди плануєте сходити", - запитує Олена, власниця квартити. Ми, сонні, втомлені, вирубуємо якийсь шматочок тексту із того пласту, який нам любязно передав настирний екскурсовод. Щось про підземелля в австрійському Львові. "Це щось нове, немає ніякий підземель в австрійському Львові, - тролить нас Олена, - Розповісте й мені, коли сходите, сама буду знати".
"А за рахунок чого живе Львів?" - це вже моє наївне запитав нашому екскурсоводу Галі. Виявляється, місто орієнтоване на туристів і на ІТ-технології. Принаймі, таку програму розвитку бачить мер.

Ця схибленість відображається у кожній деталі: вона у будинках, де не вішають кондиціонери на фасад і не ставлять пластикові вікна (відкрию секрет: це дуже не гарно, не правильно і взагалі злочин), у квітах і деревцях, які виставляють біля порогів будинків, у новій лінії трамваю чи самих трамваях, більш схожих на ті, що у Польщі чи в Швейцарії, ніж на ті, що у Києві, у бруківці, на яку тут моляться, у старих дерев'яних дверях і таких же сходах в будинках. Львів намагається не тільки зберегти свою старовину, а й вносить нові фарби в свою історію. І це не бездушно-пластиковий акрил - це справжні масляні штрихи: хоч і нові, але виготовлені по старовинним технологіям.

Забіг наперед. Спочатку уявіть собі невелике місто в самому центрі Волинської області, тому що саме там все і почалось.
Як і у всіх містах України тут є речі, які його не прикрашають, побудовані в той час, коли одні люди лінилися подумати, а інші - боялися це зробити.

З іншої сторони, тут є і таке, що примушує зупинятися погляд. Наприклад такий будиночок (так він виглядав в 50-х роках попереднього століття).

Правда, гарно? Не повіриш, що такий шедевр може знаходитися у невеликому містечку, навіть не областному центрі? І от що відрізняє Ковель від Львову. В останньому б на цей будинок молилися: його б занесли до архітектурної спадщини ЮНЕСКО та МАГАТЕ, толково відреставрували, розширили тротуар біля нього, зробивши кафе-музей, пустили б по вулиці трамвайчик і не пустили б машини. Тут би зазеленіли дерева, зацвіли квіти, гуляли жителі міста, а туристи приїжджали і цокали язиками, мовляв, як круто, як гарно.
Це була паралельна реальність, повертайтесь. От як виглядає будинок в наші дні.

Якщо на верхню частину можна дивитися без сліз (скупа викочується тільки коли помічаєш білі пластикові вікна), то нижня - це позор. Плитка на цоколі, вікна, двері, фасад вцілому. Така творчість зазвичай з'являється, коли за тиждень потрібно "задекорити" фасад магазину офісних меблів чи сантехніки. Що відбувається далі, зрозуміло. Туристів не цікавлять крани і шухляди в офісних тумбах.

А який був потенціал.

Квантовий скачок у просторі (насправді, 5 годин у потязі, квиток на який коштує приблизно стільки ж, скільки і за 13 годин на потязі зі Львову до Києва) - і ми у Львові. Розмови з Настирним, прогулянка в центр, парочка відвіданих закладів - і ми в квартирі. На сайті бронювання зображені фото новесенької квартири (так воно і є - фото відповідають реальності), тому я пережив легенький когнітивний дисонанс, коли побачив будинок.
Старий, зі скрипучими дерев'яними сходами, масивними дерев'яними дверима, привидами - круто!

Елементи народної творчості біля вхідних дверей в наш будинок.

Вийдемо, погуляємо, подивимося.
Як вам будинок? Таке враження, ніби він покритий патиною.

Як ми знаємо, прочитавши Rework: "Штучна культура - це фарба, справжня культура - це патина". Цей будинок - справжня культура! 

А як вам двері? Ніякого пластику - тільки дерево.

Зверніть, правда, увагу, як на фасаді, ніби сором'язлива одинока бородавка, причаївся кондиціонер. Це порушення правил, так робити не можна.

Навіть котик задивився на такі двері.

Ще у Львові люблять туя-арт. Якщо ви бачили тую (а ви бачили), то перед очима постає зелене (або спалене на сонці коричневе) свічкоподібне дерево. У Львові туї бувають різними.

Продовжуючи тему зелені. Зараз ми перед кафе "Один", тут у Льові офіційне місце для поцілунків.

Наша екскурсовод Галя розповідала смішну історію, що з нею трапилась біля цього кафе. Проводила вона колись екскурсію для молодих хлопця з дівчиною та старшої жінки. Зайшли вони до кафе і Галя на правах всезнаючого екскурсоводу порадила молодій парі поцілуватися: Kiss Place, все-таки. Здивуванню її не було меж, коли молодята повідомили, що вони і не молодята взагалі, а просто молодий хлопець і (окремо) - молода дівчина. А старша жінка - мама хлопця.

Теж характерний штрих. Зверніть увагу на ливнестоки в своєму місті. У переважної більшості це будуть сірі труби, зігнута шия яких нависає над тротуаром. Під час дощу вода потрапляє у ці труби і виливається прямо на тротуар - видовище не з найкращих. Якщо ж після дощливих днів вдарять морози, пішоходам прийдеться нелегко: все те, що накапало, відразу замерзне. У Києві в деяких місцях (таких дуже мало) ливнестоки нависають над решітками і вода відразу йде в каналізацію. Тут же труби ніби частина будинку, вони виростають із землі і не пропускають на тротуар жодної краплини води. Мало того - на фото труба ще й пофарбована не класичним сірим, а в колір фасаду. Це - найвищий пілотаж!

Ще трішки автобусів.

І ще.

Про трамваї. По всьому місту проводять так звані безшумні колії. Справа в тому, що найбільше шуму при русі трамваю йде від колій. Сам трамвай практично безшумний, а от наші колії виконують відразу дві функції: є трасою для транспортного засобу і звуковим попередженням для пасажирів про швидкий його прихід. Зручно. Йдеш такий в навушниках по коліям, чуєш знайомий звук - ага, значить треба зійти. Невдовзі львів'яни змушені будуть забути про ці переваги - трамваї стануть безшумними.

Таксист розповів, що місто закупає нові трамваї у компанії Електрон, і вони коштують дешевше ніж чеська беушатіна, і до того ж, краще виглядають. Правда, колії ще не скрізь проклали. На одній із найбільших вулиць ремонт триває, робочих і техніки трудиться дуже багато.

Таксист взагалі виявився щедрим на слова. Живеться їх брату, наскільки я розумію, непогано. Відстані у Львові невеликі, а ціни пристойні. Від нашого будинку до вокзалу їхали близько 10-ти хвилин, а заплатили 45 гривень. Каже, що аборигени часто користуються таксі, а коли приїжджають туристи, наступає рай на землі. Беруть іноді навіть машину зі Львову в Київ. А що, 2,5 тисячі заплатив - і в дорогу. Правда, водіїв у Львові не люблять, пішеходи в ціні. Зверніть увагу: вузенька вулиця, де машинам і так нелегко розминутися, а тут на півдороги дозволяють будувати гендель. У Києві б машини його зрівняли з землею у перший же день.

Ще була смішна ситуація, коли ми їхали, а посеред дороги хтось зупинився, вийшов, а машину залишив. Поставити на аварійку? Не жартуйте. Іван (саме так звуть таксиста) об'їхав цю машину, повернув і, побачивши ГАІшника, поскаржився на порушника (оленя, якщо вірити Івану).

Місто весь час прикрашають, і в цьому беруть участь солідні компанії. Наприклад, пивна компанія Львівське (1715). Так, на проспекті Свободи стоїть пам'ятник пивовару. Він тримає бочку, а в бочці інстальовано годинник, який видає звуки рівно (тут несподіванка, обережно) в 17.15. 

Пам'ятники чекають вас у найнесподіваніших місцях. Забираєшся на дах, - а там сидить сажотрус. Йдеш по вулиці - біля будинку на лавочці присів чоловік с гасовою лампою в руках і ніби запрошує тебе приєднатися. Повертаєш за будівлю, - а там бравий солдат Швейк. Ну і леви. Леви, леви, скрізь леви.

Дуже сподобалась бібліотека на площі ринок. Стоять будки, і здалеку здається, що там всередині книги. Підійшовши поближче видно, що книги намальовані, зате кожна з QR-кодом. Підносиш телефон до потрібної книжки, і вона тобі відразу завантажується. WiFi, звичайно, є, і, звичайно, безкоштовний.

На сьогодні все. В другій частині розповім, як у Льовові прийнято катувати людей, про милу виставку метелеків, неймовірну копальню кави - коротше кажучи, про ресторани, музеї, екскурсії та виставки.
Львів цілує вас.

Прочитал - и не забыл. Выпуск №2

Очередной краткий обзор прочитанного за последнее время. 

В нем: новые хиты от Глеба Архангельского и компании 37signals, старый - от Стивена Кинга, нестареющая классика Стивенсона и юная от Эмиля Ажара. Время идет - обзоры совершенствуются. В этом, кроме, собственно, краткого мнения о книгах, советы для писателей, оценка по 10-бальной системе и небольшое объявление.


1. Время на отдых. Для тех, кто много работает (Глеб Архангельский).

Я не буду рассказывать, кто такой Глеб Архангельский, потому что все это знают. А кто не знает, тому должно быть стыдно. Книга получилась как раз в стиле Глеба: полезная, мотивирующая, легко читаемая и с отличнейшей последней главой. У нас с Глебом по поводу этой главы даже получилась небольшая дискуссия в Твиттере.

Прочитал "Время на отдых" @glebarhangelsky Ожидания оправдались, рекомендую. Странно, но больше всего понравилась последняя глава
— Дмитрий Яцук (@DmitryYatsuk) October 21, 2013

Если коротко, то в книге собраны рекомендации по правильному отдыху: ежедневному, отдыху на выходных, отпуску. Нашлось место и прописным истинам, но много советов я услышал впервые.

Забавно сравнить отношение к отдыху человека нашей ментальности (Глеба) и небезызвестного Дэна Кеннеди.

Глеб

Для меня один из самых ресурсных сценариев отдыха летом - построить что-нибудь вокруг своего загородного дома, какой-нибудь навес для банной бочки, дровяной сарай, беседку и т.п. Рационального смысла в этом никакого нет - мое время стоит дороже, чем время профессиональных плотников, которые сделали бы это быстрее и качественнее. Но удовольствие, которое испытываешь, прислонившись к собственными руками отпиленному, поставленному на место и покрашенному столбу, не сравнить ни с чем.

Дэн

Меня всегда бесило, если я, проезжая, замечал кого-нибудь из своих торговых агентов за сгребанием или подстриганием. «Черт возьми, — думал я, — если ты настолько не ценишь свое время, что не готов заплатить $5 соседскому мальчишке за тупую работу, тебя осталось только пристрелить. К тому же ты лишаешь мальчишку законного заработка». Поселившись в Аризоне, я думал, что там песок, камни и кактусы. Нечего сгребать и подстригать. И что же? Некоторые чудики привозят туда свою траву, всюду сеют, а потом проводят дни либо за поливом, либо за подстриганием. А другие, у кого «пустынная лужайка», постоянно рыхлят на ней гравий, как коты в туалете! Какой вывод я сделал из всего этого? У большинства людей всегда найдется способ увильнуть от продуктивной деятельности, и они всегда предпочтут тупо убивать свое время, даже если им придется для этого работать!

Даже смешно становится. Мне ближе первый подход, потому что мы работаем для того, чтобы жить, а не живем, чтобы работать.

Рецензия будет.

Что использовать писателю: После написания драфта книги Глеб отослал его  читателям своего живого журнала, и они его откомментировали. Самыми лучшими комментариями Глеб дополнил рукопись, превратив ее в образец современной книги. В стиле web 2.0, так сказать.

Оценка: 8 из 10.

Купить на Kniga.biz.ua

2. Мешок с костями (Стивен Кинг).

До самого конца я был уверен, что старина Кинг писал книгу в один из тех моментов, которые доктора называют алкогольным опьянением (водился за ним такой грешок в свое время). Но на то он и Стивен Кинг: последнее слово остается за ним. Концовка все расставила по местам; даже если Стивен и употреблял, то это не отобразилось на качестве текста. Поклонникам Кинга, конечно, читать. Поклонникам мистики и застывшей крови в жилах, читать под одеялом глубокой ночью. 

Что использовать писателю: Принцип "думай с конца". Стивен Кинг уверяет, что он не продумывает детальный план сюжета, он берет героев и бросает их в котлован событий, наблюдая за тем, как они выпутываются. Читая его произведения, в эти заверения Кинга не веришь. Кажется, что он представляет концовку, а потом распутывает этот клубок сюжета с конца до начала. Тоже вариант.

Оценка: 7 из 10

3. Умение слушать. Ключевой навык менеджера (Бернард Феррари).

Книга не понравилась. Как написал недавно Остин Клеон в Твиттере: беда нон-фикшн книг в том, что 25% содержимого рассказывает читателю о причине их написания.

Именно такая "Умение слушать". Автор размазывает несколько хороших идей по всей книге, а мы должны все это слушать. Несерьезно. Забрать оттуда половину текста - была бы хорошая статья в блог. Если умеете пробираться сквозь дебри воды в поисках дельных мыслей - можете полистать.

Что использовать писателю: ничего.

Оценка: 5 из 10.

Купить на Kniga.biz.ua

4. Странная история доктора Джекила и мистера Хайда (Роберт Льюис Стивенсон).

Давно хотел прочитать книгу, название которой стало именем нарицательным. Пишите статью о Луисе Суаресе, который забивает больше всех, но при этом кусает соперников? Используйте, пожалуйста, метафору Джекила и Хайда. Снимаете сериал об учителе химии, который на досуге варит амфетамин? Да это чистый Джекил и Хайд. Книга маленькая, очень живая (образы героев живо рисуются в голове), написана и использованием интересных приемов - понравилась. Единственный минус: я знал чем все закончиться, и поэтому не мог испытать всю прелесть сногсшибательной концовки. 

Что использовать писателю: письмо, как способ показать то, что остается за кадром события. Стивенсон использует письма героев, чтобы расширить и углубить историю, пролить свет на прошлое и заглянуть в будущее. Избито, но при должном исполнении, интересно.

Оценка: 8 из 10.

5. Выходит продюсер (Александр Роднянский).

Книга-бомба. Чертовски познавательная, с массой интересных деталей! Роднянский (посмотрите на промо странице сколько чего он натворил) не стесняется в дружеской манере срывать покровы устройства ТВ- и кинобизнеса и делится конкретными цифрами бюджетов, сборов, стоимости компаний. Он проводит нас на съемочную площадку, за кулисы и в кабинет сценариста.

Мои знания о кино после прочтения "Истории на миллион" увеличились еще немного, а интерес к этому миру повысился. Не подскажете литературу для дальнейшего изучения?

Рецензия будет, читать советую всем.

Что использовать писателю: когда у тебе столько опыта, можно не париться специальными приемами, а просто говорить правду. Если эта правда попадает на страницы книге не в виде назидания, секретов полишинеля и глубоких поучений, а в виде дружеских историй, которые мы слышим за чашкой кофе или бокалом вина - книга превращается в шедевр. 

Оценка: 9 из 10.

Купить на Kniga.biz.ua

6. Remote (37signals).

Уже на читалке

Одна из первых английских книг, которую я осилил на языке оригинала. Не скажу, что очень уж люблю читать английские книги, но в некоторых случаях обращаюсь к ним. Случая таких три. Первый: нет надежды увидеть издание на украинском или российском языках, второй: книгу без проблем можно осилить на английском (картинок и схем больше, нежели текста), третий: уж очень хочется заполучить свой экземпляр прямо сейчас. Remote - третий вариант. Не уточнял, но почти уверен, что одно небезызвестное издательство уже заполучило книгу в свой портфель на 2014 год (ахах, уже есть). Почему? Потому что ее написали авторы бестселлера (и одной из моих любимейших книг) Rework.

Конечно, это не Rework. Remote - более специфическая, освещает и дает советы по одному вопросу: теме удаленной работе (больше о книге - на промо-странице). Книгу можно поделить на две смысловые части: первая рассказывает, что удаленной работе быть и ей нужно дать шанс, вторая - сборник советов, лайвхаков и рецептов по управлению этой удаленной работой.
Иллюстрировал Remote парень, который рисовал Rework (кстати, он сам напи...вернее, нарисовал книгу, которая с дня на день будет в продаже; жду не дождусь).

Кого тема интересует - читать обязательно. На Amazone киндл-издание стоит 13 баксов.

Что использовать писателю: повторюсь: лучшее, что может использовать автор деловой литературы - свой успешный опыт.

Оценка: 8 из 10.

7. Вся жизнь впереди (Эмиль Ажар)

Даже не знаю, как я вышел на эту книгу, но хочу сказать большое спасибо советчику. Выражаясь штампами: глоток свежего воздуха в моем мире деловой литературы и подзабытой классики. Очень крутая, необычная, свежая, не похожая ни на какие другие книга!  Не хочу спойлерить, так что в двух словах: рассказывается о бедовой жизни сентиментального и мудрого паренька-сироты под опекой старой еврейки, проститутки в прошлом (как по учебнику драматургии, согласен). Обязательно почитайте, роман не большой.

Что использовать писателю: рассказ ведется от имени ребенка. Как писатель вжился в его образ - ума не приложу. Эффект - потрясающий. Постараюсь написать рецензию, увидите, как это работает.

Оценка: 9 из 10.

Объявление. Люди по-разному могут относится к расизму или каннибализму, но скрытую рекламу, или как ее еще называют, джинсу, не любит никто. Мои читатели никогда не будут читать джинсу. Если я и буду рекламировать что-то, то буду прямо об этом говорить. Ближе к делу. Наблюдательные читатели заметили в некоторых местах ссылки с названием "купить книгу на kniga.biz.ua". Дело в том, что замечательный книжный магазин Kniga.biz.ua предложила мне участвовать в их партнерской программе. Я размечаю ссылку на их продукцию, и если кто-то покупает по ней лот - я получаю процент от сделки.
Пару слов о Kniga.biz.ua. Я сам покупаю книги у них, и за все время у меня нет никаких нареканий. Заказываешь книги - в тот же день тебе их доставляют. Цены значительно ниже, чем в оффлайн-магазинах, e-mail рассылки у ребят всегда познавательны и интересны с точки зрения изучения продающих текстов, а иногда магазин организовывает крутые встречи (пример). Так что рекомендую.

Предыдущие выпуски:

Выпуск №1

Рецензия: Роберт Макки. История на миллион

Я стараюсь писать рецензии, которые будут полезными. 

Не просто сказать, мол, это книга о презентациях и кинуть пару цитат и рисуночек, а выбрать главное и составить план, по которому человек с нехваткой времени, если постарается, сможет сделать не идеальную, но достойную презентацию. А потом, когда время появится, он обязательно прочитает книгу. То есть я ставлю перед собой две задачи: сделать рецензию полезной и вдохновляющей, помогающей решать проблемы и заставляющей прочитать книгу.

В этот раз рецензия лишена первой составляющей. Вряд ли кто-то после ее прочтения сможет составить сценарий, а потом продать его в Голливуде, или кинется к мобильному, включит камеру, и начнет снимать арт-хаус. Нет, такого не будет.

Дело в том, что книга Роберта Макки (советую прочитать о том, кто такой Роберт Макки здесь) состоит из нескольких слоев. 

Первый - это приемы, советы и фокусы, которые помогают создавать историю, писать сценарий. Как чередовать планы при съемке, как придумать героя, как писать сцены. Чтобы хоть как-то вникнуть в это ремесло, нужно прочитать книгу полностью (и не раз), попробовать что-то написать, показать людям, перетерпеть этот глумливый смех, прочитать книгу еще раз, найти другие книги по теме, снова что-то написать. Текст "Истории на миллион" настолько плотный, тягучий и концентрированный, что через некоторые страницы приходилось пробираться очень долго. Это как кушать мед: он такой сладкий и концентрированный, что ложкой много не съешь, лучше намазать на хлеб. Второй слой книги - хлеб для меда - ответы на очень важные вопросы. Что такое творчество? Как и почему человек испытывает эмоции? Какая разница между добром и злом? Что такое жизнь и какая она? Макки отвечает на вопросы не из праздного любопытства - все это помогает понять устройство жизни, персонажей, мотивацию их действий, что, в свою очередь, способствует созданию правдивой истории, истории на миллион, которая ложиться в основу сценария. Так вот, в рецензии я хочу поговорить о втором слое, об основном, о хлебе. Вернее даже, не поговорить, а показать мысли Макки вам. Какие же глубокие эти цитаты, вы только покатайте их на языке. Хотите сладкого? Книга в вашем распоряжении - намазываете сколько хотите, мне не жалко.

О жизни

История служит метафорой жизни, и чтобы она была живой, в ней должен присутствовать конфликт. Жан-Поль Сартр сказал, что суть реальности составляет недостаточность, всеобщая и вечная нехватка чего-либо. Во всем мире нет ничего, что было бы в достатке. Недостаточно еды, любви, справедливости, и всегда не хватает времени. Время, как заметил Хайдеггер, основная категория бытия. Мы живем в его постоянно сжимающейся тени, и, если за короткий срок пребывания в этом мире хотим достичь того, что позволит умереть с мыслью, что жили не зря, придется вступить в решительный конфликт с силами недостаточности, которые мешают осуществлению наших желаний.

Если история чему-то и учит, так это тому, что, когда закончится кошмар с токсическим загрязнением среды, бездомные обретут кров, а мир начнет использовать энергию солнца, у каждого из нас останется масса проблем. К примеру, если нам удается удовлетворить свои внешние желания и обрести гармонию с миром, безмятежность незамедлительно превращается в скуку. Сегодня «недостаточность» Сартра означает отсутствие самого конфликта (то, о чем постоянно говорит Хью Лори: "мне не хватает борьбы" - прим. Пересмешника). Скука — это внутренний конфликт, который мы переживаем, когда утрачиваем желания и ощущаем недостаток недостатка. Современным представителям образованных классов индустриального общества больше не приходится вести борьбу за физическое выживание. Эта защищенность от внешнего мира позволяет уделять больше времени размышлениям о мире внутреннем. Имея дом, одежду, еду и медицинское обслуживание, можно перевести дыхание и осознать, насколько мы несовершенны. Нам нужен не только физический комфорт, мы еще хотим, представьте себе, быть счастливыми, и тогда войны начинаются внутри нас.

В чужом мире мы обнаруживаем самих себя, разглядев собственные черты глубоко внутри предлагаемых нам персонажей и возникающих между ними конфликтов. Мы отправляемся в кинотеатры, чтобы оказаться в новом, захватывающем мире, занять место вроде бы совсем не похожего на нас человека и в глубине души найти с ним нечто общее, пожить в вымышленной реальности, которая озаряет нашу повседневную жизнь. Мы хотим не убегать от жизни, а обретать ее, пытаться мыслить по-новому, обогащать свои эмоции, любить, учиться, делать свое существование более насыщенным. 

Одним словом, хорошо рассказанная история предоставляет именно то, что вы не можете получить от жизни: осмысленное эмоциональное переживание. В жизни события становятся понятными через некоторое время, после размышлений. В искусстве они осмысливаются в тот момент, когда возникают.

В реальности добро и зло составляют равные части человеческой натуры, поэтому зло побеждает добро так же часто, как добро торжествует над злом. Каждый из нас одновременно и ангел, и дьявол. Если бы человеческая натура хотя бы слегка склонялась в сторону того или другого, все социальные дилеммы были бы разрешены много веков назад. Но из-за нашего раздвоения мы никогда не знаем, кем будем завтра: сегодня строим собор Парижской богоматери, а на следующий день — Освенцим.

Ирония вызывает у аудитории замечательную реакцию: «Да, жизнь действительно такая!» Мы осознаем, что идеализм и пессимизм представляют собой две диаметрально противоположные формы восприятия, что жизнь редко бывает легкой и приятной, но все-таки она не всегда тяжела и мрачна; в ней есть и хорошее, и плохое. Даже в самых худших переживаниях можно найти что-то позитивное, а за наиболее ценный опыт приходится платить высокую цену. Как бы мы ни старались сделать свой жизненный путь прямым и ровным, нас сносит течение судьбы. Реальность безжалостно иронична, поэтому истории, которые соответствующим образом заканчиваются, как правило, дольше существуют, расходятся по всему миру и завоевывают самую большую любовь и уважение зрителей.

В своей частной жизни художник может лгать другим и даже самому себе, но, занимаясь творчеством, он говорит правду; а в мире, полном лжи и лжецов, честное произведение искусства всегда является актом социальной ответственности.

Художник, стремящийся создавать работы, которые будут востребованы долгие годы, должен понимать, что жизнь — это не хитроумное урегулирование напряженности или столкновений с преступниками, завладевшими ядерным оружием и удерживающими в заложниках целые города ради получения выкупа. Жизнь связана с решением глобальных вопросов поиска и обретения любви и самоуважения, внесения покоя в охваченный хаосом внутренний мир, огромной социальной несправедливости, ускользающего времени. Суть жизни — в конфликте. И писателю решать, где и как контролировать эту борьбу.

Понимание того, как мы формируем эмоциональный опыт зрителей, начинается с осознания, что существует только два вида эмоций — удовольствие и боль. У каждой свои вариации: у первой — радость, любовь, счастье, восторг, веселье, экстаз, трепет, блаженство, у второй — тоска, страх, тревога, ужас, печаль, унижение, беспокойство, страдание, стресс, сожаление и так далее. Однако, по сути, мы испытываем либо то, либо другое.

О творчестве

Творчество — это умение сделать творческий выбор между необходимым и излишним (соглашусь, давать определение творчеству с помощью "творческий" - не фонтан, прим. Пересмешника).

Спросите, почему?

Роберт Фрост сказал, что сочинение верлибра напоминает игру в теннис с опущенной сеткой, так как добровольное соблюдение требований поэтических канонов, пусть даже искусственно созданных, приводит в движение воображение. Предположим, поэт принимает решение писать стихи из шестистрочных строф, рифмуя каждую вторую строку. Срифмовав четвертую строку со второй, он достигает конца строфы, а затем, загнанный в угол им самим установленными ограничениями, изо всех сил старается срифмовать шестую строку с четвертой и второй. В результате этих усилий может быть придумано слово, которое вообще не имеет никакого отношения к стихотворению, — просто подходит по рифме. А Т.С.Элиот добавил: Когда писатель вынужден ограничивать себя строгими рамками правил, его воображение действует на пределе возможностей — и тогда возникают самые плодотворные идеи. В условиях полной свободы работа, вероятнее всего, будет сделана небрежно.

Мир истории должен быть достаточно мал, чтобы автор мог охватить всю создаваемую им вымышленную вселенную и изучить ее так же глубоко и подробно, как Бог знает сотворенный им мир. Моя мама часто говорила: «Ни один упавший воробушек не останется не замеченным Богом». Так и писателю нельзя пропустить ни малейшей детали. К тому времени, когда будет дописываться последний вариант, вам следует обладать безусловным знанием обстоятельств истории, чтобы мгновенно ответить на любой возможный вопрос — от того, как ведут себя персонажи во время еды, до прогнозов погоды на сентябрь. Однако определение «малый» не означает «простейший». Искусство заключается в том, чтобы выделить из вселенной одну крошечную часть и представить ее наиболее важной и интересной на данный момент. В таком случае «малый» означает «понятный».

Нам всем свойственны одни и те же человеческие переживания. Каждый из нас страдает и наслаждается, мечтает и надеется достичь в своей жизни чего-то, обладающего реальной ценностью. Как сценарист, вы можете быть уверены в том, что люди, которые идут вам навстречу, каждый по своим делам, думают и чувствуют почти так же, как и вы. Поэтому, когда вы пытаетесь представить, как повели бы себя в определенных обстоятельствах, будь вы на месте одного из них, честный ответ окажется самым правильным. Вы должны поступить по-человечески. Таким образом, чем дальше вы будете проникать в тайны своей человеческой сущности и лучше узнавать самого себя, тем значительнее станет ваша способность понимать других людей.

О вдохновении

Писатели находят вдохновение везде — в беспечном признании друга о его порочных желаниях, шутливом замечании безногого бродяги, ночном кошмаре или приятной мечте, газетном факте, фантазии ребенка. Даже незаконченный вариант сценария может стать источником вдохновения. Самые рутинные занятия, например разработка плавного перехода от одной сцены к другой или редактирование диалога для удаления повторений, могут дать толчок воображению. Все, что угодно, даже беглый взгляд в окно, оказывается порой предпосылкой для начала работы над сценарием.

Проблема заключается не в том, чтобы начать писать, а в том, чтобы продолжать это делать и не терять вдохновения. Писательское творчество сродни открытию: мы редко знаем, куда направляемся.

О писательстве

Джин Фаулер однажды сказал, что писать легко, нужно всего лишь сидеть и смотреть на чистый лист бумаги, пока на лбу не выступят капли крови.

Лучшие писатели обладают диалектическим, гибким складом мышления, который позволяет им с легкостью переключаться с одной точки зрения на другую. Они видят позитивное, негативное и все оттенки иронии, честно и настойчиво стараясь отыскать истину. Этот бесконечный процесс познания заставляет их быть более созидательными, оригинальными и проницательными. В конце концов они высказывают то, во что искренне верят, но не раньше, чем взвесят каждую жизненную проблему и опробуют все возможности.

Вы готовы рисковать отношениями с близкими людьми. Каждое утро вы садитесь за стол и погружаетесь в воображаемый мир своих персонажей. Вы фантазируете и пишите, пока солнце не опускается за горизонт и кровь не начинает стучать в висках, и лишь тогда вы выключаете компьютер, чтобы побыть с человеком, которого любите. Однако если машину можно выключить, сделать то же самое с воображением нельзя. За ужином персонажи все еще не оставляют вас, и вы сожалеете, что рядом с тарелкой нет блокнота. Рано или поздно человек, которого вы любите, обязательно скажет: «Знаешь... но ты где-то далеко отсюда». И это будет правдой. Половину времени вы пребываете в каком-то ином мире, а никому не хочется жить с человеком, который все время отсутствует.

Писатели — это импровизаторы, которые исполняют роли, сидя за компьютером, меряя шагами комнату, играя за всех своих персонажей: мужчин, женщин, детей, монстров. Мы устраиваем представление в своем воображении, пока не ощущаем те же чувства, которые характерны для наших героев. Когда сцена обретает эмоциональный смысл для нас самих, то мы можем быть уверены, что она будет эмоционально убедительной для всех зрителей. Создавая работу, волнующую нас, мы способны растрогать и аудиторию.

А вы знали?

Минули те дни, когда мы успокаивали себя мыслями о том, что все сумасшедшие люди заперты в психиатрических лечебницах, в то время как мы, разумные люди, находимся в безопасности по эту сторону больничных стен. Сегодня мало кто демонстрирует подобную наивность. Все знают, что при определенном стечении обстоятельств каждый может утратить связь с реальностью. Психологические триллеры напоминают об этой угрозе и заставляют осознать, что самой трудной задачей в нашей жизни является самоанализ, поскольку мы хотим понять свою человеческую природу и обрести мир внутри себя.

Если мы заглянем под усмехающуюся маску комического скептицизма, то найдем там разочарованного идеалиста. Человек, обладающий чувством юмора, хочет увидеть идеальный мир, но, оглядываясь по сторонам, обнаруживает алчность, коррупцию и безумие. Так и появляется сердитый и подавленный художник. Если вы в этом сомневаетесь, пригласите одного из таких людей на обед. В Голливуде многие совершают эту ошибку, устраивая прием: «Давайте пригласим какого-нибудь автора комедий! Всем будет веселее». Обязательно будет... пока не приедет скорая помощь.

Закончу историей, которую Роберт Макки приводит в своей книге: 

Это случилось в лесу. Высоко над землей по ветке дерева ползла многоножка, легко и непринужденно переставляя тысячу пар своих ног. С вершины дерева за ней наблюдали певчие птицы, завороженные синхронным движением ее ног. «Удивительный талант, — щебетали птицы. — У тебя больше ног, чем мы можем сосчитать. Как ты это делаешь?» И впервые в жизни многоножка задумалась происходящем. «Да, — изумилась она, — как же у меня это получается?» Когда она повернулась, чтобы взглянуть назад, ее многочисленные ноги неожиданно зацепились одна за другую и переплелись между собой, словно стебли плюща. Птицы смеялись, когда в приступе паники многоножка свернулась в узел и упала на землю. Оказавшись на земле и осознав, что пострадала только ее гордость, многоножка начала медленно, аккуратно разбираться с собой. Упорно и терпеливо она изучала, сгибала и проверяла свои ноги, пока не смогла встать и пойти. То, что раньше было инстинктом, стало знанием. Теперь ей не надо было двигаться прежним медленным и механическим шагом. Она могла неторопливо прогуливаться, ходить важно и гордо, и даже бегать и прыгать. Словно в первый раз услышав симфонию птичьего пения, она позволила музыке тронуть ее сердце. Теперь, в совершенстве владея тысячей своих талантливых ног, она набралась смелости и начала исполнять свой собственный ослепительный танец, который поразил всех живых существ, населявших ее мир. 

Купить книгу 
(партнерская ссылка)