Парадокс Дрейпера

Цей текст не для всіх. Попереджую, він може поранити вашу гордість, вразити самолюбство, надірвати шаблон... Дехто, прочитавши його до кінця, скаже щось на зразок "про кого ти пишеш, дружочок, в нас таких немає". Хтось задумається, хтось зловтішно посміхнеться, а хтось посміхнеться гірко. 

А зараз познайомтесь з Доном Дрейпером із серіалу "Божевільні" (Mad Men).

Він успішний та багатий. Поки що. Працює в рекламній компаніі головним по творчості. Крутить романи, літає на переговори, отримує зарплату, на яку може купити величезну квартиру, ще й решта залишиться, стає акціонером. Проходить час, і в голові Дона поселяється демон. Дрейпер зловживає випивкою, превселюдно згадує темну сторону свого минулого, за що керівництво компанії відправляє його в безкінечну відпустку. Звільняє Дона, якщо говорити прямо. Але є одне але. Навіть у "відпустці" Дрейпер отримуватиме всю свою велику, на яку можна   купити квартиру, ще й решта залишиться, заробітну плату. Що для нього поміняється? Він не буде ходити на роботу. 

На наступному повороті розвиток сюжету відправив нашого, українського, глядача у глибокий, шокуючий нокаут. Справа в тому, що герой робив все для того, щоб повернутися на роботу, навіть не виконуючи якої, отримував гроші (не буду нагадувати, наскільки це серйозна сума). Стоп, стоп, стоп. Ще раз. Дон Дрейпер, отримуючи кучу грошей за те, що дихав, не купив квиток на Балі, не поїхав у Лас Вегас, не закупився в супермаркеті пивом для комфортного перегляду серіалів - він намагався повернути собі роботу.

Для чого, - запитаєте ви? 

Наш варіани "американськоі" мрії, мрія украінська, включає два компоненти: багато грошей і мало роботи. В школі та університеті ми з жалібними очима випрошуємо хороших оцінок (до стипендії одного балу не вистачає), на роботі намагаємося нажитися на системі, тихенько очікуючи десь в куточку закінчення робочого дня, започатковуючи бізнес, мріємо про день, коли продамо його втристадорога і поїдемо писати мемуари в Тайланд. Там же дешево, тепло і не треба нічого робити. Ми боїмося рутини, нас лякає відповідальність, ми любимо повторювати, що вчаться тільки на помилках, і тому рішення Дона Дрейпера боротися за свою роботу, викликає подив.

Для чого?

Це лише версія, але можливо, для того, що десь існує всесвіт, в якому слово "професіоналізм" звучить голосніше, ніж слово "комфорт". В якому реальні результати роботи, ріст, досягнення, улюблена справа значать більше, ніж ілюзія халявного райського життя. Так, це не наш з вами всесвіт. Поки не наш. Пройде рік, десять років, сто, але настане день, коли "парадокс Дрейпера" перестане бути чимось парадоксальним.