РІЗНІ ІСТОРІЇ

Колись вона була бороною. Вгризалася в землю, обробляючи її. Потім її вигнули, почистили, приробили металеві ножки, і з борони вона перетворилась на сковорідку. Рідкий мій приїзд додому обходиться без цього трансформера. Під ласкавий потріскуючий шепіт догораючих дров сковорідка приймає на себе одну за одною порції картоплі, риби, ковбаси, і за декілька хвилин видає на гора все це вже готовим. З присмаком диму, з присмаком свіжого повітря. В наші дні, закутані в асфальт і замотані в пластик, за такою простою і звичайною вечерею вгадуються, не більше і не менше, язичницькі обряди. Зараз таке рідко побачиш. Ніяких мікрохвиль, целофанових пакетиків з наклеєним цінником «Великої кишені», ніяких сушімобілів  з завернутою в пластмасу отрутою - все взяте з природи.


Риба, картопля, ковбаса і навіть борона-сковорідка. І навкруги тебе не напомаджені незнайомці з ресторанів, а знайомі люди – рідні, сусіди, друзі. Кожен приносить з собою не тільки щось, що скрасить вечерю, а й декілька не знаних раніше історій. Про кота, який відправляється кожної весни гуляти, а вертаючись додому, приводить з собою котенят. Або про загорілу спину, шкіра з якої почала злізати, і під цю шкіру при плаванні заливається пара літрів води. Вони, ці історії, неймовірні, але в них хочеться вірити. В них доводиться вірити.

Розмова пливе повільно, неспішно. Поспішати немає куди. Тут двері метро на зачиняться прямо перед носом, тут не потрібно враховувати кожну хвилину, щоб в кінці місяця бути спокійним за свій звіт. Тут можна просто послухати. І подумати. І порівняти. Чомусь так і хочеться порівняти цей, ледве не первозданний маленький шматочок природи, і турбулентну столицю.

Звичайно, все дуже відрізняється. Все кардинально відрізняється. Відношення людей до життя, саме життя, простір, час, повітря, небо. Ставлення до навколишнього. Поки я доходжу від дому до роботи і з роботи додому в столиці, майже завжди зустрічаю машину швидкої допомоги чи міліцейський бобик. Водій в машині швидкої, втомившись від заторів, вічних перегонів зі смертю і незручного сидіння, завжди нервово палить. Він дивиться на двері будинку, біля якого припаркувався, і не бачить їх. Він – ніби злився з машиною, ніби сам став машиною. Завів, поїхав за маршрутом, зупинився, закурив сигарету, дивлячись на двері будинку біля якого припаркувався і не бачачи їх, зустрів зробивших свою справу лікарів, кинув бичок до смітника, або десь біля нього, завів, поїхав за маршрутом.

-  Ну що там, Коля?

-  Та нічого, вкололи глюкози. Дивись, собаку не задуши.

-  Та що йому станеться, перев’яжемо, якщо що. Ти футбол вчора дивився?

Для нього ці виклики те саме, що для мене складати план-графік. Будні, рутина. І для мене вони не мають ніякого значення. Ці білі, з червоним хрестом, машини бездушні, бо я не знаю до кого вони приїжджають. За ними не стоїть чиясь історія, чиєсь життя – вони закутані в клуби сигаретного диму.

А скільки ж тут людей, скільки неймовірних історій, скільки пригод всі ці люди пережили; але їх, ці історії і пригоди, можна тільки придумати самому, вифантазувати. Усі вони немовби в масках і сірих костюмах – однакова однорідна маса. «Ти кто такой? Давай, до свидания».

Тут же, де людей в тисячу раз менше, історій набагато більше. І, не зважаючи на затишне потріскування багаття, в голову чомусь лізуть тільки страшні. Під чистим небом і серед вечірніх ароматів матіоли шастають біда, горе, нещастя. Молодий сусід потрапив в аварію, а ми грали в дурня з ним в дитинстві. Другий, який приходив колись до нас ввечері пропустити по чарці, залишив дружину з двома дітьми. Теж аварія. Ще один незрозуміло чому повісився. Двоє померло молодими… А в машинах, які приїжджали до них, теж сидів Коля, а водій методично формував з диму симпатичні кола. Тільки глюкозою тут не обійшлось. І дим швидко розвіявся, тому що все було по-справжньому, без дурнів.

І в ці історії, хоч і не хочеться, теж доводиться вірити.