Підсумки 2015-го року

Основні події

Перший ДН сина. Перший дитячий день народження — дивна штука. Всі сім’ї святкують, і святкують з розмахом, тому що треба. Це ж перший. Тільки раз буває рік. Дитині ж від святкування не холодно, і не жарко. Власних спогадів не залишиться, розмах оцінить тільки по фото. Але ми не стали виключенням і відсвяткували! Було дуже тяжко підготуватися, все встигнути і організувати, але подивіться на ці фото. 

Пам’ятка на майбутнє: не варто події такого розмаху організовувати і втілювати в життя своїми силами. Занадто тяжко. Краще виконаня довірити професіоналам, а оформлення й керування взяти під свій контроль.

Перша людська відпустка. Народження дитини кардинально міняє життя. Буденні в недалекому минулому події, типу походу в кінотеатр, видаються за свято. А про подорожі навіть думати не варто. Але ми подумали. Льоша підріс, став самостійним настільки, що його можна з прийнятним для всіх рівнем смертності нервових клітин залишити з дідусем та бабусею. Що ми й зробили, а самі поїхали у третю осінню подорож до Льовову. Не знаю, чи дойдуть руки описувати чергові львівські канікули, тут залишу найбільш яскравий момент.

Пізнім вечором ми пішли в «Театр пива Правда» — заклад, де варять, продають та подають пиво. В підвалі виробничий цех із реакторами та машинами наповнення, трохи вище магазин, а на третьому поверсі ресторан. В ресторані виступав дуже крутий оркестр. Хлопці грали українські народні, світові та українські хіти. Перед однією із останніх пісень робітники ресторану винесли величезні мішки із порожніми півторалітровими пластиковими пляшками та роздали присутнім. Оркестр грянув хіт. Спочатку старожили, а потім весь ресторан почав лупити пляшками в такт музиці. Стукав оркестр і мами з маленькими дітьми, стукали офіціанти і старші люди, стукала молодь і ми стукали. Приміщення завібрувало. Люди повернулись в сторону оркестру, дивились на барабанщика і стукали в унісон музиці. Приміщення додавало драйву: підсвічені ультрафіолетом декорації, відблискуючі духові оркестру серед бокалів с пивом, неймовірний барабанщик з двома чарівними паличками. Але справа була не в цих декораціях, лазерах чи палочках барабанщика. Було відчуття майже релігійного екстазу, такого сильного, що тяжко було говорити. Вверх, вниз, швидше, повільніше, рухи давали відчуття глибокого зв’язку із кожним, хто був у залі і з усім всесвітом. Усі просто лупили пляшками по чому прийдеться, і це дійсно було просто, як ритуали древніх людей. І це було сильно, це було древньо, первісно. Ритм пісні ніби пробивав током кожного, протікав через тіла усіх. Я зрозумів, як люди ходять по гарячому вугіллю: в такому стані мозок просто не відволікається на жалюгідні подразники типу болю. Я зрозумів, що зараз у натовпу одна на всіх свідомість. Що «Театр», ніби косяк риб, думає і рухається єдино. Кожен міг користуватися енергією натовпу і міг віддати свою енергію, ритм пісні підрівняв сердцебиття натовпу. Не було індивідуальності, всі стали єдиним цілим. Я зрозумів, як працюють секти, і зрозумів силу стадіонів та майданів.

Пізніше я прочитав, що синхронно рухаючись разом з іншими і відчуваючи себе частиною чогось більшого, людина стає щасливішою. 

Мапа моїх подорожей

Подорожі.  Рік видався насиченим на подорожі. Вперше побував в Індії та Китаї. Їздив по роботі, тому часу знайомитися з країнами було дуже мало. Основне: круто їздити туди, де культура кардинально відрізняється від нашої. В Європі, наприклад, все дуже схоже, тільки набагато краще. А в Індії та Китаї по-іншому. По-іншому їдять, по-іншому ставляться до часу, по-іншому ведуть переговори, по-іншому цінять життя. Ця іншість простежується від духовного до туалетного рівня. Якщо буде можливість, їдьте обов’язково. Кухня класна у обох країн.

Китай, в тих місцях, де був я, виглядає потужно, дорого, цивілізовано. Є ще старі квартали, в яких зберігся старий Китай: не залита бетоном фабрику світу, а індивідуальна майстерня в кожному під’ізді для своїх. Тут перукарня, тут можна перекусити, а тут обрізати дошку.

Якщо без снобства, то і новий Китай подобається.

Індія не далеко втекла від образу, з любов’ю вибудованого в Шантарамі: зрозумілий тільки місцевим жахливий трафік, сміття на березі океану, шокуюча бідність по сусідству з неймовірним багатсвом. І ніхто не париться. Сонце, вода, повітря, дощ — одні на всіх. Життя — одне. Яка різниця, будеш ти спати за фанерними стінами трущоб чи за кам’яними замків. Щоб насолодитися найбільшими багатствами — подихом вітру, променями сонця, поцілунком коханої — не обов’язково ховатися за кам’яні стіни.

Кубок Англії.  Минулого року розповідав, в яких муках Арсенал, за який я вболіваю, виграв перший трофей за десять років.

В цьому році історія повторилась, Арсенал знову дійшов до фіналу Кубку Англії, знову в суперники дісталась набагато слабша команда, але зараз все було по-іншому. «Каноніри» розгромили простачків 4:0 і на цьому все закінчилося. Мушу зізнатися, що Кубку Англії мені вже мало. Цього року радість від перемоги була лише трохи більшою, ніж при рядовому виграші у серйозного суперника.

Це як піраміда Маслоу: людей, яким немає чого поїсти, не сильно тривожить положення в суспільстві — тут би на кусок хліба заробити. Але коли є кусок хліба, а за ним і масло з’являється, тоді починаєш думати про більш амбітніші справи: роботу, яка ціниться сусідами та батьками, благочинну акцію чи ще щось соціально важливе. Так і у футболі. Якийсь Уіган, який не так давно вигравав Кубок Англії, а зараз стоїть по вуха в трясині, навряд чи думає про перемогу в Кубку. А от я хочу титула чемпіона Англії або Європи. Не менше!

Святкування Кубку Англії на відкритому автобусному параді

Футбол. Раніше я любив пограти у футбол. Чай йшов, а реального футболу ставало все менше. Кріштіано Роналду в мої роки бив рекорди, отримував Золоті м’ячі, а весь мій футбол обмежувався сидінням перед телевізором з пляшкою пива і їдкими коментарями та настільною симуляцією реальності. Нарешті удача посміхнулась, ми познайомились з молодими людьми, що живуть недалеко від нас. Виявилося, що Рустам кожну суботу їздить грати на майданчик. Мало того, їздить своєю машиною, а отже може возити мене. Щоб трохи збити медовість історії, скажу, що граємо на вісім годин ранку.

Для мене цей футбол став не тільки ностальгічним стрибком у минуле, але й можливістю поспостерігати за типажами людей, яких рідко зустрічаю. Мене оточують в основному високолобі інтелектуали, з якими цікаво помінятись враженнями про останній фільм чи обговорити фабулу Імені Рози. Не маю нічого проти, навпаки, але наскільки ж цікаво та незвично спостерігати за чимось абсолютно іншим. Наприклад. Один із моїх футбольних знайомих розповідає історію, як вони з друзями весело бухали в п’ятницю. Справа була за містом в якомусь клубі, куди вони приїхали на машині. Логічно, що і повертатися також мали на тій же машині. Другорядні деталі, такі як стан алкогольного сп’яніння, близький до коматозного, у водія, мало кого хвилювали. Водій і справді випив немало, після чого його відрядили поспати у машину.

Коли діджей докручував останні пластинки, наші герої прийшли розбутити водія. Він встав, обвів своїх друзів погядом повним нерозуміння та тупості, кинувся до керма, вдавив на газ і помчав у невідомому напрямку. Чи варто наголошувати, що хлопці не надто зраділи цьому? Концентрація алкоголю у їх крові була ще вища, ніж у водія, і тільки багаторічна закалка і підвищенний вміст алкогольдегідрогенази — ферменту, що розщеплює спирт — дозволяла триматися на ногах. Тримаючись на ногах і один за одного вони знайшли якусь дівчину, яка змогла продиктувати адресу клубу і адресу проживання наших здивованих героїв службі таксі. Як зазначав мій футбольний знайомий наступного ранку: добре, що у нього в кишені чисто випадково завалялись якісь непропиті купюри.

Історія була б звичайнісінькою побутовою буденністю, якби не набула ефекту прямого ефіру. Прямо після футболу мій футбольний знайомий зателефонував Змєю, а саме так називали водія в тісних колах. Деякі відредаговані та відцензуровані фрази на мові оригіналу:

— Змей, ты выкупаешь, что нормальные люди так не делают?
— ...
— Ты скажи, может мы тебе что-то сделали, и ты на нас злишься? Или ты подсознательно хочешь нас кинуть...Я думаю, ты затаил обиду, и тупо подсознательно по синьке нас кидаешь. Нет? Ну, просто нормальный человек так не сделает.
— {виправдання на рахунок крайнього ступеню алкогольного сп’яніння}
— Если бы ты был хотя бы чуток трезвее, я бы уже ехал к тебе. Ты представляешь что за такое делают?
— {виправдання на рахунок крайнього ступеню алкогольного сп’яніння}
— Ну ладно, а ты вообще дома сегодня? А мама есть? Мы тогда заедем.
— {Змєй каже, що буде вдома сам, не проти, щоб заїхали}.
Розмова завершується.
— Поеду прорублю разок, пусть не отмазывается. Нормальные люди так не делают.

Спостереження

Матріархат повертається.  Якщо ви ще не помітили: наближається епоха матріархату. Те, що жінки отримали рівні права, давно реальність. Жінки керують величезними компаніями, країнами, а чоловіки ходять у декрет. Переконався я в неминучості приходу матріархату в цьому році. Ми продавали беушні будівельні панелі. Якщо точніше, панелі перекриття. Купила їх жіночка. Зателефонувала, позапитувала, перепитала розміри, порівняла з очікуваним. Потім приїхала подивитись вживу. На Мерсі. Шкіряний салон, бізнес клас, двоє дітей всередині. Подивилась, прийняла рішення. Організувала погрузку краном і доставку на місце призначення. Неслабо, правда? Забув уточнити. Історію розповіла мені дружина — вона продавала панелі.

Ті самі панелі. Все ще присутні на гугл-панорамі

Ну і щоб два рази не вставати. Жінки дисциплінованіші за чоловіків. Вони змалку формують звички. Перед кожним виходом на люди — складний ритуал фарбування. Намазати під очима зволожуючим кремом кожного вечора. Кожного тижня зробити манікюр і т.д. Це дисциплинує, прокачує м’яз сили волі! Так що якщо вам для роботи важлива сила волі, дисциплінованість — беріть жінок, не пожалкуєте.

Не треба на когось рівнятися.  Поради рівнятись на когось популярні в бізнес-книгах. Типу, гляньте на Стіва, який він крутий, скільки всього встигає. А як він організовує час, любо-дорого подитивитись. А він ще й готує смачно. Так-так, з кишені у нього стирчить абонемент в спортзал, три рази в тиждень ходить. Вірніше, їздить на своїй шикарній машині, на яку заробив буквально за пару місяців. Де працює? Не уточнюється, але робота йому дуже подобається — займається улюбленою справою. І ти такий сидиш і думаєш, бувають же Стівени. Пізніше я зрозумів, що зачасту такі історії — метафори. А навіть якщо ви бачите Стівена у реальному житті, напевне, у вас різні умови. У вас двоє маленьких дітей и бабуся на поруках, а ви рівняєтесь на холостяка, який від нудьги почав займатися йогою и бігати вранці.

Окремий, клінічний випадок — рівняння на героїв Фейсбуку. Не варто рівнятися на успішних молодих людей, які у Фейсбук-стрічці сьогодн п’ють пиво в Мюнхені, завтра звіряють годинник по Біг-бену, а післязавтра втомлено допивають смузі після виснажливого тренування. Для такого насиченого веселого життя просто потрібно тримати камеру свого сматрфона під правильним кутом.

Імплементейшн інтеншен і сила волі. Цього року я не раз кидав виклик силі волі. Спочатку пробував вникнути в програмування на htmlacademy. Перші уроки були нескладними, інтерфейс курсу захоплюючим, я розкочегарився, проходив декілька уроків кожного дня. Але...Прийшов день, коли я не пройшов жодного уроку. За цим днем пройшов ще один безрезультатний. Потім ще один. Потім я згадав, що негоже проводити час без вивчення такого потрібного в наш час заняття. Пройшов нахрапом багато уроків. Втомився. Довелося пару днів відпочивати. Стабільність мене покинула. Зробивши ще декілька наскоків, я припинив вивчення, наївно сподіваючись колись повернутися. 

Потім натрапив на інтерактивний ресурс для вивчення англійської LingvoLeo. Уроки були такими цікавими, живими, корисними. А ще там була замануха: за виконання вправ дають бали, якими ти годуєш героя сервісу — лева. Заробив сто балів — лев ситий, на сьогодні заняття закінчились. Завтра знову треба повертатись до вивчення, лев же голодний. Сервіс дійсно корисний. Вивчення проходить в атмосфері гри, завдання різнопланові, є і тексти для читання і слухання, і граматика, і вправи, і вивчення слів. Але головне — лев. Одного дня я не покормив лева. Потім мені прийшло повідомлення на електропочту, мовляв, лев помирає від голоду. Я отямився, зайшов на сайт, нахрапом пройшов багато вправ, накормивши лева досита. Втомився...Коротше, зараз я закинув вивчення англійського на LingvoLeo...

Ну як не покормити такого розумного лева?

Потім Михайло Іванов виставив у своєму блозі саммарі на книгу, яка розповідала, як навчитись багато підтягуватись. Таблиці з програмами тренувань, посилання на відео, як правильно виконувати той чи інший тип підтягування. Вся програма виглядала підйомно: поступово збільшується кількість підтягувань, тренуєшся три дня в тиждень, загальна тривалість тренування — 15-20 хвилин. Я почав підтягуватися. Як круто було повертатися додому після інтенсивного тренування. Я прямо відчував вприск ендорфінів в кровоток, чиста посттренувальна радість. Потім похолодало, на зміну літу прийшла осінь. Я успішно проходив програму, але перекладина була все холодніша і холодніша. Потім я застудився. Довелось пропустити декілька занять. Збився ритм. Спробував наздогнати. Не вийшло. Стало реально холодно. Я знову програв. 

Добрі наміри — круто, але з ними завжди є одна величезна проблема. Всі ці заняття потребують обмеженого ресурсу — дисципліни. Бажання є, а з дисципліною проблеми. Я почав вивчати літературу. Можна прививати дисципліну за допомогою звички, можна тренувати силу волі, а є така штука, як імплементейшн інтеншн (implementation intention). З англійської можна перекласти, як впровадження намірів. Зачасту люди мають добрі наміри, але не в силі впровадити їх в життя. Основний принцип напрямку: створення умов, за яких не треба витрачати силу волі на прийняття рішення. Рішення приймається зазделегідь, залишається лише діяти. Наприклад, вирішили читати, коли заходите у трамвай. Зайшов у трамвай — відкриваєш читалку або книгу. Це простий приклад, тому що в трамваї нічим зайнятися.

Візьмемо щось складніше. Як прокинутися вранці в потрібний час? Не за 15 хвилин до виходу, а за годину, щоб можна було щось написати? Моїм «впровадженням намірів» стала необхідність гріти молоко сину. Наводжу будильник за півтори години до виходу. Порівняємо роботу мозку у двох випадках.

Cила волі	Впровадження намірів
Будильник задзвонив, скільки там? 5:45? Чого ж так рано? Виходити в 7:15. Треба встати, написати статтю в блог. Та ну його, потім напишу, краще посплю ще годинку, для здоров’я корисніше. Переводжу будильник на 6:45. Запас сили волі пішов на прийняття рішення, яке в умовах теплого ліжка і недосипу буде не на користь блогу	Будильник задзвонив, скільки там? 5:45? Чого ж так рано? Виходити в 7:15. Стоп-стоп, треба Льоші нагріти молока. Якщо зараз не піднятись, він все-одно через 5 хв встане і почне репетувати. Доведеться підриватися, бігти, гріти — і все це під супровід крику голодної дитини. Встаю, грію молоко, приношу Льоші, йду пишу статтю в блог. Рішення прийнято зазделегідь

P.S. Без курсів на htmlacademy я б не зробив таку круту табличку

Експерименти рулять.  Пройшло багато часу, і ми еволюціонували до людини. Протягом життя еволюція також не припиняється. Зараз не йде мова про виживання, але ритм і особливості теперішнього життя дозволяють жити з шиком тому, хто міняється, еволюціонує. В якомусь плані, життя — це експеримент. Тому я хочу спробувати провести декілька експериментів над собою, щоб протестувати вплив продуктів, особливостей способу життя чи звичок. Наприклад, провести місяць без кави. Або, місяць спати не менше 8-и годин в день. Спробувати їсти тільки «здорову» їжу. Можна якісь добавки спробувати.

Такі експерименти важливо ставити у всьому, що потребує покращення. Не вистачає часу? Спробуйте його купити: найміть фірму, що поприбирає в домі, або домробітницю, яка готуватиме. Не пішло, грошей не вистачає? Спробуйте прокидатись раніше на годину і виділяти цей час на головне. Стали схожі на зомбі? Ну, спробуйте записувати, на що йде час, можливо, виявите якісь непотрібні поглиначі. Головне, не припиняти, як це робить природа. Пробувати і вибирати. Викидати те, що не підходить, і доводити до пуття те, що дає результат.

Фільми та серіали

Накі Томпсон. Найхитріший та найрозумніший

Подивився в цьому році 27 фільмів та чотири повних серіали. Вже уявляю собі, як деякі мої друзі, шо звикли дивитись не менше фільму в день, корчаться на підлозі від сміху. Але для мене це більше звичайного. Минулого року фільмів було 21. Переглянувши ще раз увесь список, зробив висновок, що намагають догнати кінематограф, заповнити пробіли непобаченого «класичного» кіно. Навіть якщо рахувати старими фільми з минулого століття, то таких у мене — четверть: Китайский квартал (1974), Танцующая в темноте (2000), Бути Джоном Малковічем (1999), Цільнометалічна оболонка (1987), Механічний апельсин (1971), Великий Лебовскі (1998), Психо (1960), Таксист (1976). З переглядом таких фільмів є один плюс — вони всі класні, перевірені досвідом поколінь кінолюбів і рецензентів. Якщо засідаєш за такий фільм, дуже малоймовірно, що він не сподобається. Мені от всі сподобались.

З нових, з хорошої сторони, виділю наступні

Бердмен. Нарешті Оскар дали крутому фільму.

Отроцтво/Юність. Фільм — спосіб розібратися в чому ж все-таки сенс. Зрозуміти зі сторони головного героя Мейсона, зі сторони його мами чи тата, його сестри чи дівчини. В якийсь момент може здатися, що сенсу взагалі немає. Постійні переїзди з місця на місце, зміни школи, зміни партнерів. Розводи, одруження, народження, смерть — в чому тут сенс?

Можливо, сенс в тому, щоб прожити кожен момент, з яких і складається життя? Глянемо на ці моменти. От Мейсон збирає чудернацьке каміння, пір’їни чи частини хребта змій, от поправляє зачіску в шкільному туалеті, коли до нього чіпляються хулігани. От він веде діалог з черговим чоловіком своєї мами, який так поважав мирне населення Іраку та Боснії під час миротворчих місій, що всю повагу розгубив там. От цілується на задньому сидінні з черговою дівчиною, а от отримує в подарунок на день народження від зведених бабусі та дідуся дробовик та Біблію. Усі моменти окремо не значать нічого, але всі вони разом створюють дуже глибоку картину. 

На противагу цим дрібним сценам мама Мейсона розбиває своє життя на віхи. Вийшла заміж, родила дітей, розлучилась, отримала диплом, вийшла вдруге, отримала хорошу роботу, вдруге розлучилась, віддала дочку в університет, віддала сина. Що далі? Похорони, — запитує мама в Мейсона? 

В цьому і проблема: життя — це не тільки віхи, а й час між ними. Між народженням дітей і розлученням вона так же лягала спати і прокидалась. Отримувала пошту, платила по рахункам, снідала і пила каву. Водила машину і дихала повітрям. Приймала рішення і ухилялась від їх прийняття. Жила, одним словом.

Одержимість. Думка, яка виникає після перегляду «Одержимості»: чи обов’язково генії мають бути такими покидьками? Геній приречений буди злим через збій у програмі, через «довісок», який видають разом із геніальністю? Чи, можливо, закаляючись в конкурентній боротьбі, стаючи кращим із кращих, просто не можна бути іншим, не можна бути добрим, ввічливим, смиренним? А може, це тільки у фільмах так? Можливо, людям полюбляються такі персонажі? Сгорбившись під буденними труднощами, кожному хочеться скинути рамки моралі, розірвати конформістські пута, скинути наліт снобізму і стади лицем до природи. Показати свої справжні почуття. Натхненниий, метафоричний сарказм, лють, злість, концентровану жадобу слави. Люди хочуть бути спражніми. Іноді, але хочуть.

З поганої сторони виділю Інтерстеллар. Після перегляду залишилося лише одне запитання: чи не здуріли часом люди? Фільм довгий час входив в топ-10 на Кінопошуку (зараз 14-й) і в 20-у на айемдібі.

Насправді ж, режисер так далеко полетів у космос, що забув про людину. Намагаючись заправдоподібнити свою космічну теорію, він забув, що фільм творять персонажі, характери, діалоги, сюжет. Незрозуміла мотивація вчинків у героїв, фрази, які навряд чи скаже нормальна людина, бліда гра всіх, крім Макконахі. В Інтерстелларі є лише один цікавий момент. Якщо коротко, у фільмі ми бачимо світ, в якому катастрофічні пилові бурі — це норма. Виявляється, ці сцени були зняті без декорацій у Хмельницьку.

Порадували серіали. При цьому спостерігаю тенденцію: кайфую від тих серіалів, знімати які вже закінчили. Ті ж, для яких дивився продовження (Справжній детектив, Ганнібал) розчарували ледве що не до сліз. Зустрічайте круті серіали.

Офіс. Я почав дивитися Офіс в році так 2010-у. Як зазвичай відбувається з класним серіалом. Дивишся пару серій, закачуєш всі сезони, які є, і швиденько переглядаєш. Тут важливо, щоб серіал подобався і мені, і дружині, тому що фільми ми дивимося разом. З Офісом так не вийшло. На превеликий жаль, дружині серіал не зайшов, тому мені довелось дивитись маленькими порціями, коли був час. Зараз жалію, що не розтягнув задоволення ще надовше, сумую без Джима, Дуайта, Майкла, Пем. Офіс — дуже смішний і дуже добрий серіал. Спробуйте його подивитись, можливо, Офіс стане одним із улюблених.

Безумці. Стильний, креативний серіал про американських рекламщиків часів 60-70 років минулого століття. Дуже важливо перед переглядом кожної серії дивитися, як вона називається. Без цього може здатися, що режисер рандомно вибирає шматки відеоряду, вставляє їх один за одним і називає це серією. Назва ж все об’єднує і надає такий філосовський присмак. Безумці взагалі дуже філосовський серіал. Тут тобі і боротьба творчості з бізнесом, і тяжкість правильного морального вибору перед лицем спокуси, і битва людини за свою, не побоюсь слова, душу. Серіал не підійде всім, але спробувати дивитись варто однозначно. Колись писав про головного героя  

Підпільна Імперія. Показана бандитська Америка часів сухого закону. Відмінний сценарій, у який вплетені історичні персонажі типу Аль Капоне і Лакі Лучано, видатні характери, скорпульозна увага до деталей, напруга, драйв, сотні дрібниць, над якими хочеться подумати при перегляді. Виявляється, навіть у ганстерському світі виграє не той, у кого найбільше стволів, а найрозумніший та найхитріший.

Прослушка. Обожнюю серіали та фільми, де картинка нікуди не поспішає. Серіал, звичайно ж, в останню чергу про прослушку — навіть не знаю, чому так назвали. Основна тема, актуальна не тільки для Америки, а ще більше для України: суспільство повністю прогнило. Усі інститути, на яких тримається наше життя — поліція, школа, преса, роботяги, влада — всі гнилі, просякнуті корупцією, насичені іграми. І нічого не міняється і не поміняється, міняються тільки люди, але не їх функції та ролі. Але навіть у цій гнилі знаходяться герої, які йдуть проти системи, міняють її, виділяються. І у них нічого не виходить...

Книги

По кількості прочитаних книг рік значно гірший за попередній (35 проти 45). Тішу себе тим, що просто так вийшло: великі книги трапились в 2015. 2016 почав з «Уіліса» Джойса і зрозумів, що всі мобідіки та іменірози, прочитані до цього — просто замітки в дитячій газеті.

Щегол, Донна Тарт. Книга, з якої почав читальний рік. Велика, масштабна, захоплююча. Текст пахучий і музикальний, яскравий і приємний на дотик. Саме такі блискучі книги виходять, коли автор бере на написання 10 років.

Елон Маск. Написав рецензію. 

Холоднокровне вбивство, Трумен Капоте. Мені здається, такий роман могли написати лише в Америці. Ну точно не в Україні. Справа не в холоднокровності вбивтсва, притаманній якійсь нації, справа в іншому. У нас автору роману просто не вистачило матеріалу. Ніхто б не документував процес з такою точністю дартистів і скурпольозністю підковувачів блох, ніхто б не дозволив злочинцям вести щоденники, давати інтерв’ю. Автору довелось би видумувати, а в цьому випаадку вимисел гірше правди, тому що правда безжалісніше.

В безжальності фішка цього роману. Ми звикли до насильства, жаху і смерті. Ми дивимося фільми, де в якості грибниці використовують трупи. Ми читаємо романи, де вампіри під керівництвом Сатани перетворюють жителів міста у собі подібних. Ми дивимося новини. І нам це подобається! Нам подобається відчуття страху: сердце намагається розбити ребра, ватні ноги, холодок, тіло заспокоює розхвильований мозок. І десь на задньому фоні уяви, ми розуміємо, що це все вимисел.

Холоднокровне вбивство позбавлено вимисла. Текст читається як роман, але там все правда. Немає вампірів, сатани чи трупів в ящиках, є інше: непримітні, таких бачиш кожного дня, убивці.

Рисовий штурм, Майкл Мікалко. Одна із найбільш концентрованих книг, які я читав. Без розмазування, води і моралізаторства автор збирає сотні інструментів та методик, що допомагають зменшити зашореність мозку, вирішити задачу, придумати щось нове. Рекомендую!

Доставляючи щастя, Тоні Шей. Не нова книга від власника компаніі Заппос, яку не так давно купив Амазон за мільярд долларів. Не так цікава бізнес-складова книги, як історії автора про своє дитинство, юність, університет, роботи. Прочитав на одному диханні, доставляє.

Літературний привид, Девід Мітчелл. З елементами магічного реалізму. Якась істота живе в людській свідомості і постійно мігрує від однієі людини до іншоі. Інтерес підігрівається тим, що істота може управляти діями людей, в яких живе. Події проходять в різних місцях, культурах і часах. Кінець туповатий. Соромно, але тільки в цьому році відкрив для себе Девіда Мітчелла. Планую продовжити.

Геніальність на замовлення, Марк Леві. Про фрірайтинг. Маленька, корисна книга, що навчає вирішувати проблеми за допомогою письма.

Льодокол, Віктор Суворов. Історична книга, яку не тільки корисно, а й цікаво читати. Мужик розповів про Велику світову зовсім не так, як про це написано у радянських підручниках.

Продовження бенефісу Гладуелла. В цьому році дочитав книги Малькольма Гладуелла, чого раджу і вам. Блискучий майстер в справі розповісти історію.

Захоплення

Кулінарія. На початку року захопився кулінарією, приготував декілька незвичайних страв, але згодом запал закінчився. Залишу сайти, які надихали, можливо, вас вистачить на довше.

• Енді Чіф 
• Олена Захарова
• Оленькевич

В кінці року дружина захопила приготуванням до Різдва. Ми разом робили адвент-календар, пекли імбирне печиво, відправили рукотворну листівку батькам. Після комп’ютера дуже прикольно взяти в руки пилку з молотком і зробити щось справжнє, не онлайнове. Плануємо продовжити приділяти час якимось «ручним» проектам. От вже придумали самостійно перетягнути м’який куточок на кухні.

Друг

Купив беушний, свій перший айфон і ні разу не пожалкував. Тяжко зрозуміти, як я міг без нього жити. Наскільки ж полегшує життя нормальний телефон з швидким інтернетом. Подорожі, навігація, організація справ, пошта, Фейсбук, Твітер, поповнити рахунок на що завгодно, перевірити інформацію, написати чорновик посту. Відмічу, що телефон краще ніж планшет. І не тільки можливістю телефонувати. Планшет створений для розваг, на телефоні ще можна й працювати.

Ну що ж, на цій веселій ноті закінчимо. Це був крутий рік, 2016 буде ще краще!

Львівські канікули. Частина друга

Друга частина розповіді про відпустку у Львові присвячена місцевим ресторанам, кафе, музеям та підземеллям.
З ресторанами у Львові взагалі цікава штука. Колись давно троє друзів заснували холдинг !Fest. В основі усіх закладів, які об’єднує холдинг, лежить ідея, пов’язана або з Львовом або з людьми, які тут жили. Один з них заснував кат, якому обридла рутина його роботи, у другому вас можуть добряче відшмагати, адже називається він Мазох-кафе, в третьому відтворена атмосфера криївок, де базувалися воїни УПА. З неї і почнемо.

Криївка

Цей заклад не сподобався мені і перші два рази коли я тут був, не сподобався й цього. Чого ми туди пішли? Знали, що Криївка працює цілодобово, а треба було десь поїсти зранку.
Криївка повністю відповідає своєму образу: саме так я уявляю собі сервіс у криївках УПА. Чай - це насипана в коктейльний бокал заварка, ошпарена кип’ятком (признаюсь, я і сам деколи так роблю, все ж, краще ніж пакетик, але ж ми не вдома). Розомуію, що їжа і чай тут далеко не головне, сюди ходять за атмосферою. А яка атмосфера в шість ранку?

Смішно було дивитися, коли один із відвідувачів намагався говорити українською, і це в нього ну зовсім не виходило. Думав, напевне, що розстріляють за російську (в голосі був реальний страх). Не розстріляли, навіть медовухи налили. До речі, тут у мене зародилась думка: а термін "партизанський маркетинг" не з Криївки пішов?

Дуже старе фото. Роміщую, щоб ви відчули атмосферу

Дім Легенд.

Легендарно. Ми були в залі з книгами (дивно, правда?), де можна полистати журнали і книги про Львів. Найбільш мені сподобалося освітлення. Думаю, саме таке світло і має світити в кафе чи ресторанах. М'яке, жовте, ненав'язливе. Ще дуже сподобалося, як виглядає меню. Ви, мабуть, з нетерпінням чекаєте фото цього меню чи цього легендарного світла? На жаль, це не можливо. Єдина, але величезна блаж в Домі Легенд: на території ресторану заборонена фото чи відео зйомка. Спочатку я подумав, що це жарт, а ні: як тільки хтось блимає фотоапаратом - офіціанти не забувають робити зауваження. Це надзвичайно дивно, тому що в інших закладах цієї мережі можна хоч кліпи професійною апаратурою знімати. Думаю, тут порушенні якісь серйозні ресторанні правила і власники бояться, що їх розкриють - іншу причину важко придумати. При цьому зрозуміло, що я міг би сфоткати все, що захотів, але тут справа принципу. Правила є правила.

Смачно, сервіс заслуговує окремої похвали за те що зберегли і без бою віддали мені забуту шапку. Пропоную їм також забути про заборону фотографії.

Львівська копальня кави.

Дуже круто. Мабуть, найбільші враження я отримав саме у цьому закладі. Знаходиться прямо на площі Ринок і складається з декількох окремих частин. Тут тобі і магазин (купили собі книгу про каву і кавовий набір), де стоять величенькі машини для обжарювання і помолу кавових зерен (на всю каву, що не вдається продати за день, йде велика скидка ввечері - прямо черги на дворі стоять), вглиб дому розміщена кав’ярня, а за закладом, в його дворі - ресторанчик. Тут реально круто.

Гляньте на небо - засклений двір, вау. 

 

Двері біля стелі, машинка, все в дереві, невеличке меню, смачна паста, хороша кава (я замовляв собі Ранкову - кажуть, що найміцніша у Львові).

Заклад розкинувся не тільки в ширину, а й в глибину - під ним підземелля. Підземна частина схожа на шахту: тут колії для вагонеток, кирки, коногонки, каски, а стіни щільно вкриті кавовими зернами. За легендою, саме тут, під площею Ринок, добувають знамениту львівську каву. По бокам териконів розміщені столики, де вам можуть зробити "запаяну каву". Як це? Приносять вам каву присипану зверху якоюсь потокою чи просто цукром. Потім офіціант несподівано дістає газову лампу і направляє вогонь прямо на чашку. Запаює каву так, що вона не витікає з перевернутої чашки.

Фото з просторів інтернету

А, згадав ще прикол: не знаю, з чим це пов'язано, але більшість обслуговуючого персоналу - бородаті мужики.

Кумпель.

Це представник іншої мережі ресторанів, не !Fest. Тут все традиційно: акцент на приторне обслуговування, пишні декорації та кухню з прикрасами. Я був відверто здивований, коли нам просто не було куди сісти (ресторан не маленький - великі зали на двох поверхах) увечері в середу. З однієї сторони, це свідчить про якість закладу, про його популярність, з іншої - дивно.
Про кухню. Ми йшли сюди ціленаправлено, щоб скуштувати "Чесної часникової зупи" (порадила екскурсовод). Реально дуже смачний суп. Подають його в буханці чорного паралелепіпедної форми хліба, з якого виколупана серцевина. На тарілці збоку лежать часникові чіпси (хтось такі пробував?), змелена, неймовірно гарного червоно-фіолетового кольору паприка, та якась булочка, спечена з муки та повітря. В житті не їв такого смачного супу! Довелось колись покуштувати супу з хлібини у центрі Варшави, але то була пародія.
Потім я замовив стейк. Виглядало непогано.

На жаль, смак був зовсім не таким, як вигляд. У мене навіть закралася підозра, що м'ясо взято з коровки, що померла своєю смертю. Потім його добротно замаринували і засмажили (не схоже, що на грилі, але стверджувати не буду). Засмажили нерівномірно, м'ясо слоїлось цілими пластами - я розчарувався. Пиво (я замовляв ель) - нормальне.
Повністю змінив мою думку про заклад його туалет. Реально - привокзальна параша. Провалена "точка контакту". Не можна робити акцент на класичне обслуговування, а потім ставити два пісуари, які видно із загального залу (коли відкриваються двері в туалет).
Про цікаву особливість. На вході стоїть бюст. Всередині - бокал з-під пива. Якщо натирати груди правильним методом - в бокал почне литися пиво, яке можна безкоштовно випити. Я знайшов навіть два датчика, але скуштувати пивка не довелось - хитро придумали.

Музей зброї Арсенал, в який не вийшло потрапити минулого разу, і вийшло тільки в останній день цього - не вразив. Можливо, я забагато від нього очікував. Всі наперебій розповідали наскільки тут круто, а насправді нецікаві експонати, заховані під склом. Одна радість: моя колекція фото гармат суттєво поповнилась.

Виставка метеликів.

Майже випадково потрапили, але ні разу не пожалкували. Я так точно. Виставка складається з двох кімнат. Основна стилізована під джунглі: там жарко і дуже волого, літають здоровенні, красиві і ручні метелики, щебечуть пташки, схожі на папуг (але не папуги!), повзає черепашка.

На виставці фоткали телефоном, якість відповідна

Найбільш мені сподобався акваріум для розмноження. Зі школи ми пам'ятаємо, що цикл розвитку метелика проходить від яйця, з якого вилуплюється гусінь, через кокон, з якого виходить метелик. В штучних умовах практично неможливо підтримати стадію гусені, через непомірну прожерливість останніх, які мало того, що їдять, як не в себе, так ще й вередливі до раціону: деякі можуть харчуватися лише одним видом тропічних рослин. Тому купують кокони, з яких вже народжуються метелики. Кокони не з дешевих: від 10-ки євро і до кількох сотень. Подорож в літаку витримують без проблем, якщо вас почало турбувати це питання.

 

 

Дуже цікаво спостерігати за процесом народження. Спочатку з кокону з'являється аморфна маса, яка потихеньку висихає, розправляє крила і стає метеликом. Через три години можна випускати в світ кімнати.
Метелики живуть не довго. Деякі два дні (нічого при цьому не їдять), рекордсмени - 9-ть місяців.
В іншій кімнаті можна полистати книжки про метеликів, подивитися під мікроскопом на їх крила, зацінити розвішених на стінах засушених.

Ресторан м'яса та справедливості

Львівський кат (якого ще називають "пан малодобрий") втомився від своєї роботи. Нічого кращого, ніж заснувати заклад, де буде можливість відточувати свої навики, він не придумав (до речі, хто погано думає про професію ката, відмічу, що у влаштованому мною колись опитуванні в чотири рази більше людей ненавидять маркетологів, а не катів - Олеже, задумайся).

Як ви розумієте, акцент у цьому закладі роблять на м'ясі. Ми замовили собі майже півкілограмовий стейк і не пожалкували. Дуже смачний, не те що в Кумпелі. Взагалі готують смачно. 


Своєрідно, разом з дерев'яною колідкою, приносять рахунок. Колідку ставлять на стіл, на неї кладуть чек, який розрубують сокирою. Кажуть, що поки що нічиї руки не постраждали.


В меню описані різні штуки для катування, які також розставлені по всьому закладу: від туалету до двору. Прямо в залі висить клітка. 


Кажуть, що інколи в неї садовлять неслухняних відвідувачів (я не жартую). Одного разу посадили туди чоловіка, який не розгубився, а дістав припасені віскі з сигарами і продовжив веселитися.

Музей пива

По Львівським мірках знаходиться далеко від центру - півгодини пішком. Ми спочатку подумали, що ж це за вулиця така у Львові - Клеопатрівська? Все виявилося простіше: Клепарівська.
Музей знаходиться при заводі, там і ресторан відразу, і бар. Про експозиції нічого дуже хорошого сказати не можу - музей, як музей. Сподобався шматок пустотілого дерева: раніше він був трубопроводом!

При купівлі квитка в музей можна було взяти дегустаційний набір (за десятку давали два бокали по 0,33) і скуштувати свіжого пива під ніби науковий фільм про пивоваріння. Фільм, скоріше, рекламного характеру, але з цікавими моментами. Як вам такий факт? Раніше якість пива перевіряли з допомогою шкіряних штанів та дерев'яної лавки. На лавочку розливали тестовий зразок, якийсь монах звучно сідав, совгав туди-сюди і тут наставав момент істини. Якщо цей шановний спеціаліст контролю якості вставав разом з приклеєною лавкою - пиво вдалось. Кажуть, що зараз цей метод використовують не на всіх компаніях - монахи нині в дефіциті.

Робочий журнал величезного розміру

Також сподобалися кадри, де показували, як тестують пиво у наші дні. Збираються спеціалісти, які катають на язиках різні сорти пива, присмаковуючи, і виставляють оцінки. Не робота - мрія.

Майстерня шоколаду

З кожним роком майстерня розвивається, з кожним роком тут більше людей, незважаючи на те, що філіали є ледве не у кожному обласному центрі України.
Майстерня спеціально до нашого приїзду обновила фасад - дуже круто.

Тут відволічусь. Варто сказати, що обслуговуючий персонал у Львівських закладах зовсім не такий, як у Києві. В столиці це завжди Містер-Посмішка-До-Вух, що улесливим голосом уточняє чи все сподобалось вам, чи все було добре. У Львові з цим простіше. Тут офіціанти чи продавці залюбки грають свою роль. Грають, завчивши її, але з невеличкими елементами імпровізації (Кумпель до уваги не беремо). Не переграють при цьому, що важливо. Я не пам'ятаю посмішок у Криївці - тут все по-справжньому, по-партизанськи. Так само у інших місцях: тобі допоможуть, але без нав'язування. І найкращий, найшвидший та найефективніший сервіс у Майстерні шоколаду. Тут вони, як солдати. Впевнений, що там у кожного є чітка інструкція на всі випадки життя. Як рухатися, що говорити, що робити. При такій кількості відвідувачів швидкість, з якою здійснюється оббіг товару, вражає (перед нами чоловік в черзі накупив шоколадочок на 800 гривень). Можна їхати на навчання.

Екскурсія по підземному Львову

Це була екскурсія два в одному: ми погуляли по підземеллям і по центру. Тепер я думаю, що при знайомстві з новим містом завжди треба брати екскурсії. Якщо пощастить - а нам пощастило (індивідуальна екскурсія+дуже крутий екскурсовод Галя, про яку я згадував в першій частині) - концентрат цікавих фактів, вражень, спостережень забезпечений.

Карамельний будинок

Насправді, тільки по цим нашим походенькам з екскурсоводом можна писати окремий пост, але не буду розповідати усе: тільки найцікавіше.

Найбільше мені запам'яталися не історичні події чи особливі вигини архітектурних ліній. Ні! Людські долі захопили мою увагу. Любов, зрада, слава та ганьба, жага до життя і непереможність смерті сплелися воєдино у цих історіях. Польський король (забув його ім'я) писав своїй дружині проникливі романтичні вірші, а вона, читала їх і зі спокійною совістю зраджувала своєму коронованому чоловіку. Галішка Острозька, привид якої гуляє по Львову, ще в утробі матері стала неймовірно багатою. Її тато передбачливо заповів їй 17 тисяч сіл і містечок і помер. Як це часто буває в казках, але рідко в реальності: багатство не принесло Галішці щастя. В 14 років вона вийшла заміж, а в 15 стала вдовою. Другий раз віддали її за багато старого діда, якого, ви не повірите, Галішка не любила. Молода красуня втекла від діда зі своїм коханим, ховаючись від гніву старого в підземеллі Домініканського собору. Дід не міг стерпіти такого безчинства, зібрав військо, пішов до Собору і після безуспішних переговорів перекрив людям воду: мусили видати Галішку. Після цього молода відправилась до вежі-темниці і там чи то померла чи відправилась в монастир після смерті свого чоловіка.
Перше місце дістається історії про Юрія Кульчинського, бронзова статуя якого стоїть в підземній частині Львівської копальні кави. Юрій був козаком і одного недоброго ранку попав у полон до турків. На чужині Юрій часу не втрачав: вивчив турецьку, заробив грошей і викупив себе із полону, перебравшись у Відень. На цьому турецький слід в його історії не закінчився: бусурмани напали на Відень, взявши місто в осаду. І можна було б врятуватися - на допомогу поспішали поляки - але з ними потрібно було наладити контакт. А як ти зробиш це в окупованому місті? Виручив Юрій. Він нарядився турком, вибрався за редути, пройшов непоміченим до поляків, розповів їм що до чого - місто врятовано. І тут, коли колишньому козаку запропонували назвати суму золотих, яку він хоче отримати за героїзм, Юрій відмовився від грошей, а попросив тільки мішки, що стояли на турецьких возах. Це були мішки з кавою. Кульчинський, після серії невдач, навчив Відень пити каву (допомогли йому в цьому настирність, цукор і молоко), а згодом напій поширився по всій Європі. Вражаюча історія. Справжній герой того часу.

Та й нашого теж.


Львські канікули. Перша частина.

Львівські канікули

По-справжньому Львів ми з дружиною відкрили два роки тому. 

Вже тоді місто дивувало своєю багатогранністю: архітектура, музеї, виставки, ресторації, які не відразу відрізниш від музеїв, жителі, дух міста. Тут можна вийти з квартири і просто бродити без особливої мети. По паркам, по вулицям, по дворикам. Львів можна куштувати і зранку (хоча в холодну пору він не дуже смачний), і ввечері, коли метушливий гомін блукає між стінами, і вночі.
Пройшло два роки, Львів прихорошили, місто прийняло Євро-2012, відкривши себе не тільки для України, а й для світу, і зажило новим життям. Тепер це типове європейське місто з товпами туристів навіть у будні дні. Від напливу туристів місцевим навіть трохи знесло дах.

"Екскурсії по замкам Львівщини, екскурсії по підземеллю Львова", - настирно повторює незнайомець в момент, коли ми ледь встигли вийти з потяга. Далі він розповідає нам де можна поїсти, залишити речі, пропонує зняти у нього квартиру, вручає карту міста і якимось незрозумілим чином я вже диктую йому свій номер телефону. Для чого? Ми маємо зізвонитися на рахунок екскурсій трохи пізніше.

"Скільки платите за квартиру", - уточняє таксист пізніше. "Забагато, - відрізає він після того, коли я називаю ціну, - Моя дочка здає дешевше". І тут у мене в кишені вже лежить його візитка. Так, можу телефонувати і з приводу квартити в майбутньому, і з приводу таксі напряму. Навіщо турбувати диспетчера?
"Куди плануєте сходити", - запитує Олена, власниця квартити. Ми, сонні, втомлені, вирубуємо якийсь шматочок тексту із того пласту, який нам любязно передав настирний екскурсовод. Щось про підземелля в австрійському Львові. "Це щось нове, немає ніякий підземель в австрійському Львові, - тролить нас Олена, - Розповісте й мені, коли сходите, сама буду знати".
"А за рахунок чого живе Львів?" - це вже моє наївне запитав нашому екскурсоводу Галі. Виявляється, місто орієнтоване на туристів і на ІТ-технології. Принаймі, таку програму розвитку бачить мер.

Ця схибленість відображається у кожній деталі: вона у будинках, де не вішають кондиціонери на фасад і не ставлять пластикові вікна (відкрию секрет: це дуже не гарно, не правильно і взагалі злочин), у квітах і деревцях, які виставляють біля порогів будинків, у новій лінії трамваю чи самих трамваях, більш схожих на ті, що у Польщі чи в Швейцарії, ніж на ті, що у Києві, у бруківці, на яку тут моляться, у старих дерев'яних дверях і таких же сходах в будинках. Львів намагається не тільки зберегти свою старовину, а й вносить нові фарби в свою історію. І це не бездушно-пластиковий акрил - це справжні масляні штрихи: хоч і нові, але виготовлені по старовинним технологіям.

Забіг наперед. Спочатку уявіть собі невелике місто в самому центрі Волинської області, тому що саме там все і почалось.
Як і у всіх містах України тут є речі, які його не прикрашають, побудовані в той час, коли одні люди лінилися подумати, а інші - боялися це зробити.

З іншої сторони, тут є і таке, що примушує зупинятися погляд. Наприклад такий будиночок (так він виглядав в 50-х роках попереднього століття).

Правда, гарно? Не повіриш, що такий шедевр може знаходитися у невеликому містечку, навіть не областному центрі? І от що відрізняє Ковель від Львову. В останньому б на цей будинок молилися: його б занесли до архітектурної спадщини ЮНЕСКО та МАГАТЕ, толково відреставрували, розширили тротуар біля нього, зробивши кафе-музей, пустили б по вулиці трамвайчик і не пустили б машини. Тут би зазеленіли дерева, зацвіли квіти, гуляли жителі міста, а туристи приїжджали і цокали язиками, мовляв, як круто, як гарно.
Це була паралельна реальність, повертайтесь. От як виглядає будинок в наші дні.

Якщо на верхню частину можна дивитися без сліз (скупа викочується тільки коли помічаєш білі пластикові вікна), то нижня - це позор. Плитка на цоколі, вікна, двері, фасад вцілому. Така творчість зазвичай з'являється, коли за тиждень потрібно "задекорити" фасад магазину офісних меблів чи сантехніки. Що відбувається далі, зрозуміло. Туристів не цікавлять крани і шухляди в офісних тумбах.

А який був потенціал.

Квантовий скачок у просторі (насправді, 5 годин у потязі, квиток на який коштує приблизно стільки ж, скільки і за 13 годин на потязі зі Львову до Києва) - і ми у Львові. Розмови з Настирним, прогулянка в центр, парочка відвіданих закладів - і ми в квартирі. На сайті бронювання зображені фото новесенької квартири (так воно і є - фото відповідають реальності), тому я пережив легенький когнітивний дисонанс, коли побачив будинок.
Старий, зі скрипучими дерев'яними сходами, масивними дерев'яними дверима, привидами - круто!

Елементи народної творчості біля вхідних дверей в наш будинок.

Вийдемо, погуляємо, подивимося.
Як вам будинок? Таке враження, ніби він покритий патиною.

Як ми знаємо, прочитавши Rework: "Штучна культура - це фарба, справжня культура - це патина". Цей будинок - справжня культура! 

А як вам двері? Ніякого пластику - тільки дерево.

Зверніть, правда, увагу, як на фасаді, ніби сором'язлива одинока бородавка, причаївся кондиціонер. Це порушення правил, так робити не можна.

Навіть котик задивився на такі двері.

Ще у Львові люблять туя-арт. Якщо ви бачили тую (а ви бачили), то перед очима постає зелене (або спалене на сонці коричневе) свічкоподібне дерево. У Львові туї бувають різними.

Продовжуючи тему зелені. Зараз ми перед кафе "Один", тут у Льові офіційне місце для поцілунків.

Наша екскурсовод Галя розповідала смішну історію, що з нею трапилась біля цього кафе. Проводила вона колись екскурсію для молодих хлопця з дівчиною та старшої жінки. Зайшли вони до кафе і Галя на правах всезнаючого екскурсоводу порадила молодій парі поцілуватися: Kiss Place, все-таки. Здивуванню її не було меж, коли молодята повідомили, що вони і не молодята взагалі, а просто молодий хлопець і (окремо) - молода дівчина. А старша жінка - мама хлопця.

Теж характерний штрих. Зверніть увагу на ливнестоки в своєму місті. У переважної більшості це будуть сірі труби, зігнута шия яких нависає над тротуаром. Під час дощу вода потрапляє у ці труби і виливається прямо на тротуар - видовище не з найкращих. Якщо ж після дощливих днів вдарять морози, пішоходам прийдеться нелегко: все те, що накапало, відразу замерзне. У Києві в деяких місцях (таких дуже мало) ливнестоки нависають над решітками і вода відразу йде в каналізацію. Тут же труби ніби частина будинку, вони виростають із землі і не пропускають на тротуар жодної краплини води. Мало того - на фото труба ще й пофарбована не класичним сірим, а в колір фасаду. Це - найвищий пілотаж!

Ще трішки автобусів.

І ще.

Про трамваї. По всьому місту проводять так звані безшумні колії. Справа в тому, що найбільше шуму при русі трамваю йде від колій. Сам трамвай практично безшумний, а от наші колії виконують відразу дві функції: є трасою для транспортного засобу і звуковим попередженням для пасажирів про швидкий його прихід. Зручно. Йдеш такий в навушниках по коліям, чуєш знайомий звук - ага, значить треба зійти. Невдовзі львів'яни змушені будуть забути про ці переваги - трамваї стануть безшумними.

Таксист розповів, що місто закупає нові трамваї у компанії Електрон, і вони коштують дешевше ніж чеська беушатіна, і до того ж, краще виглядають. Правда, колії ще не скрізь проклали. На одній із найбільших вулиць ремонт триває, робочих і техніки трудиться дуже багато.

Таксист взагалі виявився щедрим на слова. Живеться їх брату, наскільки я розумію, непогано. Відстані у Львові невеликі, а ціни пристойні. Від нашого будинку до вокзалу їхали близько 10-ти хвилин, а заплатили 45 гривень. Каже, що аборигени часто користуються таксі, а коли приїжджають туристи, наступає рай на землі. Беруть іноді навіть машину зі Львову в Київ. А що, 2,5 тисячі заплатив - і в дорогу. Правда, водіїв у Львові не люблять, пішеходи в ціні. Зверніть увагу: вузенька вулиця, де машинам і так нелегко розминутися, а тут на півдороги дозволяють будувати гендель. У Києві б машини його зрівняли з землею у перший же день.

Ще була смішна ситуація, коли ми їхали, а посеред дороги хтось зупинився, вийшов, а машину залишив. Поставити на аварійку? Не жартуйте. Іван (саме так звуть таксиста) об'їхав цю машину, повернув і, побачивши ГАІшника, поскаржився на порушника (оленя, якщо вірити Івану).

Місто весь час прикрашають, і в цьому беруть участь солідні компанії. Наприклад, пивна компанія Львівське (1715). Так, на проспекті Свободи стоїть пам'ятник пивовару. Він тримає бочку, а в бочці інстальовано годинник, який видає звуки рівно (тут несподіванка, обережно) в 17.15. 

Пам'ятники чекають вас у найнесподіваніших місцях. Забираєшся на дах, - а там сидить сажотрус. Йдеш по вулиці - біля будинку на лавочці присів чоловік с гасовою лампою в руках і ніби запрошує тебе приєднатися. Повертаєш за будівлю, - а там бравий солдат Швейк. Ну і леви. Леви, леви, скрізь леви.

Дуже сподобалась бібліотека на площі ринок. Стоять будки, і здалеку здається, що там всередині книги. Підійшовши поближче видно, що книги намальовані, зате кожна з QR-кодом. Підносиш телефон до потрібної книжки, і вона тобі відразу завантажується. WiFi, звичайно, є, і, звичайно, безкоштовний.

На сьогодні все. В другій частині розповім, як у Льовові прийнято катувати людей, про милу виставку метелеків, неймовірну копальню кави - коротше кажучи, про ресторани, музеї, екскурсії та виставки.
Львів цілує вас.