Львівські канікули. Частина друга

Друга частина розповіді про відпустку у Львові присвячена місцевим ресторанам, кафе, музеям та підземеллям.
З ресторанами у Львові взагалі цікава штука. Колись давно троє друзів заснували холдинг !Fest. В основі усіх закладів, які об’єднує холдинг, лежить ідея, пов’язана або з Львовом або з людьми, які тут жили. Один з них заснував кат, якому обридла рутина його роботи, у другому вас можуть добряче відшмагати, адже називається він Мазох-кафе, в третьому відтворена атмосфера криївок, де базувалися воїни УПА. З неї і почнемо.

Криївка

Цей заклад не сподобався мені і перші два рази коли я тут був, не сподобався й цього. Чого ми туди пішли? Знали, що Криївка працює цілодобово, а треба було десь поїсти зранку.
Криївка повністю відповідає своєму образу: саме так я уявляю собі сервіс у криївках УПА. Чай - це насипана в коктейльний бокал заварка, ошпарена кип’ятком (признаюсь, я і сам деколи так роблю, все ж, краще ніж пакетик, але ж ми не вдома). Розомуію, що їжа і чай тут далеко не головне, сюди ходять за атмосферою. А яка атмосфера в шість ранку?

Смішно було дивитися, коли один із відвідувачів намагався говорити українською, і це в нього ну зовсім не виходило. Думав, напевне, що розстріляють за російську (в голосі був реальний страх). Не розстріляли, навіть медовухи налили. До речі, тут у мене зародилась думка: а термін "партизанський маркетинг" не з Криївки пішов?

Дуже старе фото. Роміщую, щоб ви відчули атмосферу

Дім Легенд.

Легендарно. Ми були в залі з книгами (дивно, правда?), де можна полистати журнали і книги про Львів. Найбільш мені сподобалося освітлення. Думаю, саме таке світло і має світити в кафе чи ресторанах. М'яке, жовте, ненав'язливе. Ще дуже сподобалося, як виглядає меню. Ви, мабуть, з нетерпінням чекаєте фото цього меню чи цього легендарного світла? На жаль, це не можливо. Єдина, але величезна блаж в Домі Легенд: на території ресторану заборонена фото чи відео зйомка. Спочатку я подумав, що це жарт, а ні: як тільки хтось блимає фотоапаратом - офіціанти не забувають робити зауваження. Це надзвичайно дивно, тому що в інших закладах цієї мережі можна хоч кліпи професійною апаратурою знімати. Думаю, тут порушенні якісь серйозні ресторанні правила і власники бояться, що їх розкриють - іншу причину важко придумати. При цьому зрозуміло, що я міг би сфоткати все, що захотів, але тут справа принципу. Правила є правила.

Смачно, сервіс заслуговує окремої похвали за те що зберегли і без бою віддали мені забуту шапку. Пропоную їм також забути про заборону фотографії.

Львівська копальня кави.

Дуже круто. Мабуть, найбільші враження я отримав саме у цьому закладі. Знаходиться прямо на площі Ринок і складається з декількох окремих частин. Тут тобі і магазин (купили собі книгу про каву і кавовий набір), де стоять величенькі машини для обжарювання і помолу кавових зерен (на всю каву, що не вдається продати за день, йде велика скидка ввечері - прямо черги на дворі стоять), вглиб дому розміщена кав’ярня, а за закладом, в його дворі - ресторанчик. Тут реально круто.

Гляньте на небо - засклений двір, вау. 

 

Двері біля стелі, машинка, все в дереві, невеличке меню, смачна паста, хороша кава (я замовляв собі Ранкову - кажуть, що найміцніша у Львові).

Заклад розкинувся не тільки в ширину, а й в глибину - під ним підземелля. Підземна частина схожа на шахту: тут колії для вагонеток, кирки, коногонки, каски, а стіни щільно вкриті кавовими зернами. За легендою, саме тут, під площею Ринок, добувають знамениту львівську каву. По бокам териконів розміщені столики, де вам можуть зробити "запаяну каву". Як це? Приносять вам каву присипану зверху якоюсь потокою чи просто цукром. Потім офіціант несподівано дістає газову лампу і направляє вогонь прямо на чашку. Запаює каву так, що вона не витікає з перевернутої чашки.

Фото з просторів інтернету

А, згадав ще прикол: не знаю, з чим це пов'язано, але більшість обслуговуючого персоналу - бородаті мужики.

Кумпель.

Це представник іншої мережі ресторанів, не !Fest. Тут все традиційно: акцент на приторне обслуговування, пишні декорації та кухню з прикрасами. Я був відверто здивований, коли нам просто не було куди сісти (ресторан не маленький - великі зали на двох поверхах) увечері в середу. З однієї сторони, це свідчить про якість закладу, про його популярність, з іншої - дивно.
Про кухню. Ми йшли сюди ціленаправлено, щоб скуштувати "Чесної часникової зупи" (порадила екскурсовод). Реально дуже смачний суп. Подають його в буханці чорного паралелепіпедної форми хліба, з якого виколупана серцевина. На тарілці збоку лежать часникові чіпси (хтось такі пробував?), змелена, неймовірно гарного червоно-фіолетового кольору паприка, та якась булочка, спечена з муки та повітря. В житті не їв такого смачного супу! Довелось колись покуштувати супу з хлібини у центрі Варшави, але то була пародія.
Потім я замовив стейк. Виглядало непогано.

На жаль, смак був зовсім не таким, як вигляд. У мене навіть закралася підозра, що м'ясо взято з коровки, що померла своєю смертю. Потім його добротно замаринували і засмажили (не схоже, що на грилі, але стверджувати не буду). Засмажили нерівномірно, м'ясо слоїлось цілими пластами - я розчарувався. Пиво (я замовляв ель) - нормальне.
Повністю змінив мою думку про заклад його туалет. Реально - привокзальна параша. Провалена "точка контакту". Не можна робити акцент на класичне обслуговування, а потім ставити два пісуари, які видно із загального залу (коли відкриваються двері в туалет).
Про цікаву особливість. На вході стоїть бюст. Всередині - бокал з-під пива. Якщо натирати груди правильним методом - в бокал почне литися пиво, яке можна безкоштовно випити. Я знайшов навіть два датчика, але скуштувати пивка не довелось - хитро придумали.

Музей зброї Арсенал, в який не вийшло потрапити минулого разу, і вийшло тільки в останній день цього - не вразив. Можливо, я забагато від нього очікував. Всі наперебій розповідали наскільки тут круто, а насправді нецікаві експонати, заховані під склом. Одна радість: моя колекція фото гармат суттєво поповнилась.

Виставка метеликів.

Майже випадково потрапили, але ні разу не пожалкували. Я так точно. Виставка складається з двох кімнат. Основна стилізована під джунглі: там жарко і дуже волого, літають здоровенні, красиві і ручні метелики, щебечуть пташки, схожі на папуг (але не папуги!), повзає черепашка.

На виставці фоткали телефоном, якість відповідна

Найбільш мені сподобався акваріум для розмноження. Зі школи ми пам'ятаємо, що цикл розвитку метелика проходить від яйця, з якого вилуплюється гусінь, через кокон, з якого виходить метелик. В штучних умовах практично неможливо підтримати стадію гусені, через непомірну прожерливість останніх, які мало того, що їдять, як не в себе, так ще й вередливі до раціону: деякі можуть харчуватися лише одним видом тропічних рослин. Тому купують кокони, з яких вже народжуються метелики. Кокони не з дешевих: від 10-ки євро і до кількох сотень. Подорож в літаку витримують без проблем, якщо вас почало турбувати це питання.

 

 

Дуже цікаво спостерігати за процесом народження. Спочатку з кокону з'являється аморфна маса, яка потихеньку висихає, розправляє крила і стає метеликом. Через три години можна випускати в світ кімнати.
Метелики живуть не довго. Деякі два дні (нічого при цьому не їдять), рекордсмени - 9-ть місяців.
В іншій кімнаті можна полистати книжки про метеликів, подивитися під мікроскопом на їх крила, зацінити розвішених на стінах засушених.

Ресторан м'яса та справедливості

Львівський кат (якого ще називають "пан малодобрий") втомився від своєї роботи. Нічого кращого, ніж заснувати заклад, де буде можливість відточувати свої навики, він не придумав (до речі, хто погано думає про професію ката, відмічу, що у влаштованому мною колись опитуванні в чотири рази більше людей ненавидять маркетологів, а не катів - Олеже, задумайся).

Як ви розумієте, акцент у цьому закладі роблять на м'ясі. Ми замовили собі майже півкілограмовий стейк і не пожалкували. Дуже смачний, не те що в Кумпелі. Взагалі готують смачно. 


Своєрідно, разом з дерев'яною колідкою, приносять рахунок. Колідку ставлять на стіл, на неї кладуть чек, який розрубують сокирою. Кажуть, що поки що нічиї руки не постраждали.


В меню описані різні штуки для катування, які також розставлені по всьому закладу: від туалету до двору. Прямо в залі висить клітка. 


Кажуть, що інколи в неї садовлять неслухняних відвідувачів (я не жартую). Одного разу посадили туди чоловіка, який не розгубився, а дістав припасені віскі з сигарами і продовжив веселитися.

Музей пива

По Львівським мірках знаходиться далеко від центру - півгодини пішком. Ми спочатку подумали, що ж це за вулиця така у Львові - Клеопатрівська? Все виявилося простіше: Клепарівська.
Музей знаходиться при заводі, там і ресторан відразу, і бар. Про експозиції нічого дуже хорошого сказати не можу - музей, як музей. Сподобався шматок пустотілого дерева: раніше він був трубопроводом!

При купівлі квитка в музей можна було взяти дегустаційний набір (за десятку давали два бокали по 0,33) і скуштувати свіжого пива під ніби науковий фільм про пивоваріння. Фільм, скоріше, рекламного характеру, але з цікавими моментами. Як вам такий факт? Раніше якість пива перевіряли з допомогою шкіряних штанів та дерев'яної лавки. На лавочку розливали тестовий зразок, якийсь монах звучно сідав, совгав туди-сюди і тут наставав момент істини. Якщо цей шановний спеціаліст контролю якості вставав разом з приклеєною лавкою - пиво вдалось. Кажуть, що зараз цей метод використовують не на всіх компаніях - монахи нині в дефіциті.

Робочий журнал величезного розміру

Також сподобалися кадри, де показували, як тестують пиво у наші дні. Збираються спеціалісти, які катають на язиках різні сорти пива, присмаковуючи, і виставляють оцінки. Не робота - мрія.

Майстерня шоколаду

З кожним роком майстерня розвивається, з кожним роком тут більше людей, незважаючи на те, що філіали є ледве не у кожному обласному центрі України.
Майстерня спеціально до нашого приїзду обновила фасад - дуже круто.

Тут відволічусь. Варто сказати, що обслуговуючий персонал у Львівських закладах зовсім не такий, як у Києві. В столиці це завжди Містер-Посмішка-До-Вух, що улесливим голосом уточняє чи все сподобалось вам, чи все було добре. У Львові з цим простіше. Тут офіціанти чи продавці залюбки грають свою роль. Грають, завчивши її, але з невеличкими елементами імпровізації (Кумпель до уваги не беремо). Не переграють при цьому, що важливо. Я не пам'ятаю посмішок у Криївці - тут все по-справжньому, по-партизанськи. Так само у інших місцях: тобі допоможуть, але без нав'язування. І найкращий, найшвидший та найефективніший сервіс у Майстерні шоколаду. Тут вони, як солдати. Впевнений, що там у кожного є чітка інструкція на всі випадки життя. Як рухатися, що говорити, що робити. При такій кількості відвідувачів швидкість, з якою здійснюється оббіг товару, вражає (перед нами чоловік в черзі накупив шоколадочок на 800 гривень). Можна їхати на навчання.

Екскурсія по підземному Львову

Це була екскурсія два в одному: ми погуляли по підземеллям і по центру. Тепер я думаю, що при знайомстві з новим містом завжди треба брати екскурсії. Якщо пощастить - а нам пощастило (індивідуальна екскурсія+дуже крутий екскурсовод Галя, про яку я згадував в першій частині) - концентрат цікавих фактів, вражень, спостережень забезпечений.

Карамельний будинок

Насправді, тільки по цим нашим походенькам з екскурсоводом можна писати окремий пост, але не буду розповідати усе: тільки найцікавіше.

Найбільше мені запам'яталися не історичні події чи особливі вигини архітектурних ліній. Ні! Людські долі захопили мою увагу. Любов, зрада, слава та ганьба, жага до життя і непереможність смерті сплелися воєдино у цих історіях. Польський король (забув його ім'я) писав своїй дружині проникливі романтичні вірші, а вона, читала їх і зі спокійною совістю зраджувала своєму коронованому чоловіку. Галішка Острозька, привид якої гуляє по Львову, ще в утробі матері стала неймовірно багатою. Її тато передбачливо заповів їй 17 тисяч сіл і містечок і помер. Як це часто буває в казках, але рідко в реальності: багатство не принесло Галішці щастя. В 14 років вона вийшла заміж, а в 15 стала вдовою. Другий раз віддали її за багато старого діда, якого, ви не повірите, Галішка не любила. Молода красуня втекла від діда зі своїм коханим, ховаючись від гніву старого в підземеллі Домініканського собору. Дід не міг стерпіти такого безчинства, зібрав військо, пішов до Собору і після безуспішних переговорів перекрив людям воду: мусили видати Галішку. Після цього молода відправилась до вежі-темниці і там чи то померла чи відправилась в монастир після смерті свого чоловіка.
Перше місце дістається історії про Юрія Кульчинського, бронзова статуя якого стоїть в підземній частині Львівської копальні кави. Юрій був козаком і одного недоброго ранку попав у полон до турків. На чужині Юрій часу не втрачав: вивчив турецьку, заробив грошей і викупив себе із полону, перебравшись у Відень. На цьому турецький слід в його історії не закінчився: бусурмани напали на Відень, взявши місто в осаду. І можна було б врятуватися - на допомогу поспішали поляки - але з ними потрібно було наладити контакт. А як ти зробиш це в окупованому місті? Виручив Юрій. Він нарядився турком, вибрався за редути, пройшов непоміченим до поляків, розповів їм що до чого - місто врятовано. І тут, коли колишньому козаку запропонували назвати суму золотих, яку він хоче отримати за героїзм, Юрій відмовився від грошей, а попросив тільки мішки, що стояли на турецьких возах. Це були мішки з кавою. Кульчинський, після серії невдач, навчив Відень пити каву (допомогли йому в цьому настирність, цукор і молоко), а згодом напій поширився по всій Європі. Вражаюча історія. Справжній герой того часу.

Та й нашого теж.


Львські канікули. Перша частина.

Львівські канікули

По-справжньому Львів ми з дружиною відкрили два роки тому. 

Вже тоді місто дивувало своєю багатогранністю: архітектура, музеї, виставки, ресторації, які не відразу відрізниш від музеїв, жителі, дух міста. Тут можна вийти з квартири і просто бродити без особливої мети. По паркам, по вулицям, по дворикам. Львів можна куштувати і зранку (хоча в холодну пору він не дуже смачний), і ввечері, коли метушливий гомін блукає між стінами, і вночі.
Пройшло два роки, Львів прихорошили, місто прийняло Євро-2012, відкривши себе не тільки для України, а й для світу, і зажило новим життям. Тепер це типове європейське місто з товпами туристів навіть у будні дні. Від напливу туристів місцевим навіть трохи знесло дах.

"Екскурсії по замкам Львівщини, екскурсії по підземеллю Львова", - настирно повторює незнайомець в момент, коли ми ледь встигли вийти з потяга. Далі він розповідає нам де можна поїсти, залишити речі, пропонує зняти у нього квартиру, вручає карту міста і якимось незрозумілим чином я вже диктую йому свій номер телефону. Для чого? Ми маємо зізвонитися на рахунок екскурсій трохи пізніше.

"Скільки платите за квартиру", - уточняє таксист пізніше. "Забагато, - відрізає він після того, коли я називаю ціну, - Моя дочка здає дешевше". І тут у мене в кишені вже лежить його візитка. Так, можу телефонувати і з приводу квартити в майбутньому, і з приводу таксі напряму. Навіщо турбувати диспетчера?
"Куди плануєте сходити", - запитує Олена, власниця квартити. Ми, сонні, втомлені, вирубуємо якийсь шматочок тексту із того пласту, який нам любязно передав настирний екскурсовод. Щось про підземелля в австрійському Львові. "Це щось нове, немає ніякий підземель в австрійському Львові, - тролить нас Олена, - Розповісте й мені, коли сходите, сама буду знати".
"А за рахунок чого живе Львів?" - це вже моє наївне запитав нашому екскурсоводу Галі. Виявляється, місто орієнтоване на туристів і на ІТ-технології. Принаймі, таку програму розвитку бачить мер.

Ця схибленість відображається у кожній деталі: вона у будинках, де не вішають кондиціонери на фасад і не ставлять пластикові вікна (відкрию секрет: це дуже не гарно, не правильно і взагалі злочин), у квітах і деревцях, які виставляють біля порогів будинків, у новій лінії трамваю чи самих трамваях, більш схожих на ті, що у Польщі чи в Швейцарії, ніж на ті, що у Києві, у бруківці, на яку тут моляться, у старих дерев'яних дверях і таких же сходах в будинках. Львів намагається не тільки зберегти свою старовину, а й вносить нові фарби в свою історію. І це не бездушно-пластиковий акрил - це справжні масляні штрихи: хоч і нові, але виготовлені по старовинним технологіям.

Забіг наперед. Спочатку уявіть собі невелике місто в самому центрі Волинської області, тому що саме там все і почалось.
Як і у всіх містах України тут є речі, які його не прикрашають, побудовані в той час, коли одні люди лінилися подумати, а інші - боялися це зробити.

З іншої сторони, тут є і таке, що примушує зупинятися погляд. Наприклад такий будиночок (так він виглядав в 50-х роках попереднього століття).

Правда, гарно? Не повіриш, що такий шедевр може знаходитися у невеликому містечку, навіть не областному центрі? І от що відрізняє Ковель від Львову. В останньому б на цей будинок молилися: його б занесли до архітектурної спадщини ЮНЕСКО та МАГАТЕ, толково відреставрували, розширили тротуар біля нього, зробивши кафе-музей, пустили б по вулиці трамвайчик і не пустили б машини. Тут би зазеленіли дерева, зацвіли квіти, гуляли жителі міста, а туристи приїжджали і цокали язиками, мовляв, як круто, як гарно.
Це була паралельна реальність, повертайтесь. От як виглядає будинок в наші дні.

Якщо на верхню частину можна дивитися без сліз (скупа викочується тільки коли помічаєш білі пластикові вікна), то нижня - це позор. Плитка на цоколі, вікна, двері, фасад вцілому. Така творчість зазвичай з'являється, коли за тиждень потрібно "задекорити" фасад магазину офісних меблів чи сантехніки. Що відбувається далі, зрозуміло. Туристів не цікавлять крани і шухляди в офісних тумбах.

А який був потенціал.

Квантовий скачок у просторі (насправді, 5 годин у потязі, квиток на який коштує приблизно стільки ж, скільки і за 13 годин на потязі зі Львову до Києва) - і ми у Львові. Розмови з Настирним, прогулянка в центр, парочка відвіданих закладів - і ми в квартирі. На сайті бронювання зображені фото новесенької квартири (так воно і є - фото відповідають реальності), тому я пережив легенький когнітивний дисонанс, коли побачив будинок.
Старий, зі скрипучими дерев'яними сходами, масивними дерев'яними дверима, привидами - круто!

Елементи народної творчості біля вхідних дверей в наш будинок.

Вийдемо, погуляємо, подивимося.
Як вам будинок? Таке враження, ніби він покритий патиною.

Як ми знаємо, прочитавши Rework: "Штучна культура - це фарба, справжня культура - це патина". Цей будинок - справжня культура! 

А як вам двері? Ніякого пластику - тільки дерево.

Зверніть, правда, увагу, як на фасаді, ніби сором'язлива одинока бородавка, причаївся кондиціонер. Це порушення правил, так робити не можна.

Навіть котик задивився на такі двері.

Ще у Львові люблять туя-арт. Якщо ви бачили тую (а ви бачили), то перед очима постає зелене (або спалене на сонці коричневе) свічкоподібне дерево. У Львові туї бувають різними.

Продовжуючи тему зелені. Зараз ми перед кафе "Один", тут у Льові офіційне місце для поцілунків.

Наша екскурсовод Галя розповідала смішну історію, що з нею трапилась біля цього кафе. Проводила вона колись екскурсію для молодих хлопця з дівчиною та старшої жінки. Зайшли вони до кафе і Галя на правах всезнаючого екскурсоводу порадила молодій парі поцілуватися: Kiss Place, все-таки. Здивуванню її не було меж, коли молодята повідомили, що вони і не молодята взагалі, а просто молодий хлопець і (окремо) - молода дівчина. А старша жінка - мама хлопця.

Теж характерний штрих. Зверніть увагу на ливнестоки в своєму місті. У переважної більшості це будуть сірі труби, зігнута шия яких нависає над тротуаром. Під час дощу вода потрапляє у ці труби і виливається прямо на тротуар - видовище не з найкращих. Якщо ж після дощливих днів вдарять морози, пішоходам прийдеться нелегко: все те, що накапало, відразу замерзне. У Києві в деяких місцях (таких дуже мало) ливнестоки нависають над решітками і вода відразу йде в каналізацію. Тут же труби ніби частина будинку, вони виростають із землі і не пропускають на тротуар жодної краплини води. Мало того - на фото труба ще й пофарбована не класичним сірим, а в колір фасаду. Це - найвищий пілотаж!

Ще трішки автобусів.

І ще.

Про трамваї. По всьому місту проводять так звані безшумні колії. Справа в тому, що найбільше шуму при русі трамваю йде від колій. Сам трамвай практично безшумний, а от наші колії виконують відразу дві функції: є трасою для транспортного засобу і звуковим попередженням для пасажирів про швидкий його прихід. Зручно. Йдеш такий в навушниках по коліям, чуєш знайомий звук - ага, значить треба зійти. Невдовзі львів'яни змушені будуть забути про ці переваги - трамваї стануть безшумними.

Таксист розповів, що місто закупає нові трамваї у компанії Електрон, і вони коштують дешевше ніж чеська беушатіна, і до того ж, краще виглядають. Правда, колії ще не скрізь проклали. На одній із найбільших вулиць ремонт триває, робочих і техніки трудиться дуже багато.

Таксист взагалі виявився щедрим на слова. Живеться їх брату, наскільки я розумію, непогано. Відстані у Львові невеликі, а ціни пристойні. Від нашого будинку до вокзалу їхали близько 10-ти хвилин, а заплатили 45 гривень. Каже, що аборигени часто користуються таксі, а коли приїжджають туристи, наступає рай на землі. Беруть іноді навіть машину зі Львову в Київ. А що, 2,5 тисячі заплатив - і в дорогу. Правда, водіїв у Львові не люблять, пішеходи в ціні. Зверніть увагу: вузенька вулиця, де машинам і так нелегко розминутися, а тут на півдороги дозволяють будувати гендель. У Києві б машини його зрівняли з землею у перший же день.

Ще була смішна ситуація, коли ми їхали, а посеред дороги хтось зупинився, вийшов, а машину залишив. Поставити на аварійку? Не жартуйте. Іван (саме так звуть таксиста) об'їхав цю машину, повернув і, побачивши ГАІшника, поскаржився на порушника (оленя, якщо вірити Івану).

Місто весь час прикрашають, і в цьому беруть участь солідні компанії. Наприклад, пивна компанія Львівське (1715). Так, на проспекті Свободи стоїть пам'ятник пивовару. Він тримає бочку, а в бочці інстальовано годинник, який видає звуки рівно (тут несподіванка, обережно) в 17.15. 

Пам'ятники чекають вас у найнесподіваніших місцях. Забираєшся на дах, - а там сидить сажотрус. Йдеш по вулиці - біля будинку на лавочці присів чоловік с гасовою лампою в руках і ніби запрошує тебе приєднатися. Повертаєш за будівлю, - а там бравий солдат Швейк. Ну і леви. Леви, леви, скрізь леви.

Дуже сподобалась бібліотека на площі ринок. Стоять будки, і здалеку здається, що там всередині книги. Підійшовши поближче видно, що книги намальовані, зате кожна з QR-кодом. Підносиш телефон до потрібної книжки, і вона тобі відразу завантажується. WiFi, звичайно, є, і, звичайно, безкоштовний.

На сьогодні все. В другій частині розповім, як у Льовові прийнято катувати людей, про милу виставку метелеків, неймовірну копальню кави - коротше кажучи, про ресторани, музеї, екскурсії та виставки.
Львів цілує вас.