Живет лишь тот, кто творит

Пока не начался Чемпионат Европы, предлагаю вспомнить лучшее из написанного за прошедший сезон.

Ввиду моей страсти к английскому футболу большинство материалов будут – не поверите – об английском футболе. Но статьи выбираются не только по признаку «об английском футболе». В основном здесь собраны материалы претендующие на нетленность, на то, чтобы остаться в вечности. Без приставки ко времени, к событию или турниру. Они могут быть даже не о футболе. Ну, на первый взгляд о футболе: там встречаются названия футбольных команд, фамилии футболистов, но потом начинаешь подозревать неладное. Это ведь о соперничестве, о геройстве и подлости, о скоротечности времени и его безжалостности. Это о жизни!
Читайте, оценивайте и добавляйте шедевры, которые понравились Вам.

После того, как Карлос Тевес отказался выходить на замену в матче с «Баварией», весь мир начал его прессовать. Дмитрий Долгих отказался присоединиться к толпе, заметив, что «история вышла совсем не бинарная»: «Его карьера в «Сити» – безукоризненное и никому не нужное пособие, как зарабатывать миллион фунтов в месяц и быть несчастным. Этот самый миллион (точнее, £250k в неделю) и определяет радикальность порога: вроде бы есть достаточно причин аргентинца пожалеть, но его никому не жалко. Большинство уверено, что с такой зарплатой у человека нет права быть несчастным, потому что думает, что деньги – это ровно то, что ему – большинству – самому не хватает для счастья. В данном случае это дело десятое; факт в том, что у Тевеса нет шансов на понимание». Это история не только о Карлосе Тевесе, это история о том, почему любят футбол и о том, как мир не всегда прогибается под человека. Даже того, кто зарабатывает миллион в месяц.

Вообще же Дмитрий в этом году разочаровал. Нет, он не стал писать хуже, он просто перестал это делать. Повышение, редакторская работа и все дела. Но что же теперь делать с прежними текстами, с теми, которые с мурашками?

Впрочем, написал он хороший текст об «Арсенале» и Арсене Венгере: «Что хуже всего для гения, загорающего в лучах всеобщего признания? Превратиться из признанного гения в непризнанного? Прослыть сумасшедшим? Пойти наперекор здравому смыслу и всему миру? Нет, пожалуй, – все это вполне обычные формы бытования гениев и людей, себя таковыми считающих. Страшнее всего для гения слиться с общей массой, заразиться смертельным вирусом обыкновенности. Именно против этого его иммунитет будет бороться до последнего – даже если в процессе начнет биться не только с вирусом, но и собственным организмом». Еще один, почти противоположный, взгляд на Арсена Венгера не от Дмитрия. 

А в конце сезона Долгих составил свою «английскую мозаику», собрав в трех частях самые памятные моменты сезона (часть 1, часть 2, часть 3 ).

Определенно много в этом году писали о "Манчестер Сити". После выходки Тевеса, «Манчестер Сити» разгромил «Юнайтед» в дерби, после чего Роман Мун много чего написал о «Сити» в целом и о Роберто Манчини в частности. О его крутом нраве игрока, о его тренерской трусости и о его покупках. Но самым красивым, как по мне вышел последний абзац:  «Вечером 23 октября тренер «Манчестер Сити» наверняка вспомнил все. Холодный прием, который Англия оказала ему два года назад. Матч с «Тоттенхэмом», в котором от него ушла последняя лигочемпионская путевка. Зябкий январский вечер, когда «Сити» препозорнейшим образом бегал от «Арсенала» 90 минут. Невозможный гол Уэйна Руни, решивший исход манкунианского дерби. Громкую волевую победу «Юнайтед» в английском суперкубке. Отказ Карлоса Тевеса выходить на игру с «Баварией». Вечером 23 октября Роберто Манчини смотрел на табло «Олд Траффорд» и понимал: оно того стоило».

А вот две части статьи Михаила Калашникова (тыц, тыц) не привязаны ни к определенным событиям, ни к конкретным командам – они о будущем, о тенденциях, о собственном видении происходящего и о том, каким оно станет в будущем. О том, как время меняет спорт и о том, что некоторые аспекты не подвластные даже времени. Чтобы вы поняли: «Спорт, несмотря на схожесть с кино или телесериалами, обладает куда большими медийными возможностями. Попытка наладить 3d-трансляции – скорее из области применить уже сработавший один раз (и cколько-то раз не сработавший) способ из кино; настоящий потенциал спорта – в настраиваемости. Почему трансляцию приходится смотреть с той камеры, которую выбирает режиссер? Почему, если комментатор зарылся в цитирование википедии, приходится мучительно вспоминать, кто там на поле играет под 88-м номером? Почему повторы показывают тогда, когда не нужно, и не показывают тогда, когда нужно – а вся выползающая статистика настолько скучна и вечно невовремя? Современные цифровые методы – что гибридное DVR, что трансляции в интернете – прямо-таки подсказывают: дайте мне возможность включить повтор момента одной кнопкой. Или не включить. Покажите мне матч с более высокой камеры, если мне вдруг стала интересна расстановка – но только если стала. Дайте мне способ ткнуть пальцем в экран, чтобы увидеть фамилию и статистику игрока – но только того, которого я хочу. Все эти способы должны быть очень просты в использовании, потому что в нынешнем мире простота обязательна, и решать главную задачу: увеличение интереса и добавление интерактивности». В двух словах: интересно, хотя и очень спорно – то, что надо!

Михаил Калашников порадовал еще несколькими текстами. В этом он забавно оценил какими могут быть поражения. От «Зеленой мили» до «Ахиллесовой пяты». «Ваша команда – фаворит, она в прекрасной форме, и соперник не просто выглядит проходимым, а фактически и не имеет шансов пройти дальше. Игра должна стать формальностью. Матч начинается, соперник атакует, забивает и не собирается снижать обороты. Время утекает, счет начинает выглядеть пугающе. «Так не бывает», – ледяным ветром проносится мысль в голове, когда вы понимаете, что означают эти цифры на табло. Завтра с этим заголовком выйдут спортивные газеты». «Барселона» и «Бавария» знают о чем этот абзац, «Милан» (вспомните «Депортиво») тоже в курсе. Поражения такого рода называются «Так не бывает».

А в конце сезона, после дерби Манчестера Михаил признался в том, что он – глорихантер и болеет с этого дня за «Сити» и ждет лишь одного, когда же в Манчестер переберется Моуриньйо. Зло тогда станет еще сильней.

«Но после этого случится неизбежное – Моуринью начнет выигрывать, угрожая всем нашим привычным ценностям. Я уже вижу, как потирают руки Шейх Мансур и Аль Мубарак – весь футбольный мир катится к чертям, а они стоят в огромном дворце для трофеев и их белые куфии отражаются в начищенном золоте. Нет больше смысла в академиях, не нужно делать вид, что ты кому-то помогаешь и что-то развиваешь. Прочь, история, пошли вон, клубные ценности. Возможно, они даже в какой-то момент сменят привычные клубные цвета – не из-за ненависти к голубому, а просто потому, что могут (ведь этим, как кажется, объясняются многие решения богатых арабов). Молодежную команду можно оставить для того, чтобы хорошие перспективные игроки не достались другим (Нури Шахин уже знает, как это бывает). Победы будут одерживаться за первые десять минут матча, но сумасшедшая машина «Сити» продолжит атаковать даже в добавленное время, а в заостряющихся с возрастом чертах лица португальского тренера станет все больше безумного самодовольства»

А вот Василию Уткину после вручения Месси Золотого мяча приспичило разобраться, а великий ли Лео игрок? Великий ли он футболист? Несмотря на утопичность определения великий/не великий, у Василия проскакивают очень интересные, умные, а порой и берущие за живое фразы. «Месси же, как это ни странно – но «Барселона» настолько удивительная команда, что в ней это ещё далеко не самое странное – не творец командной игры. Он завершитель. Да, в «Барселоне» он является ударным форвардом. Как Дрогба. Просто команды разные, и в одной наконечник копья – громила, который выцарапывает, опережает и мочит, а в Барселоне и копья-то нет. Там вместо копья – ребро ладони... В ней все по-другому. Главный прием Лео – подхватить мяч и все сделать самому. Нет, этим, конечно, не исчерпываются его функции, но это главное. Когда он делает это в «Барселоне», он делает это в разреженном пространстве, в удобный момент, получив пас в ноги от человека, возведшего мастерство паса в искусство. А в сборной Аргентины он возвращается за мячом, куда придется, и перед ним толпа».

Также в статье дается ссылка на слова Луиса Менотти, мудрого человека, который говорит не как футболист, а как философ или пророк: «Я думаю, что было четыре короля и пятый еще не появился. Сейчас мы ждем пятого, которым станет Месси или не станет никто»

Уткин в этом году написал еще пару хороших материалов, лучший среди которых, о первом полу-финале «Челси» с «Барселоной». Хотя, о каком там полу-финале. Это статья даже не о футболе, это – о жизни. О ее скоротечности, о наградах, которые ты можешь собирать, как яблоки в урожайный год, а можешь смотреть в стороне на более удачливых садоводов. Это статья о героях и о антигероях, о футболе и антифутболе, о душе и антидуше. Это статья о простых парнях: Джоне, Фрэнке, Дидье и Петре.

«Они играли, как могли. И выбрали план, единственный, который, возможно, ведет к победе. Так, как «Барса», они не могут. Но вот вы, блауграновые, вы великие, но вот перед вами стоят одиннадцать мужчин... Если вы правда лучшие, так хуле – пройдите нас»

А вот таким текстом Василий разродился после победы «Осасуны» над «Барселоной». О чем он? Скажу без метафор – о том, что Гвардьола строит новую команду. Если с метафорами – тогда вам в сам текст.

«Ну, и их возят, и плевать, что Месси в атаке, и возят их полчаса и бросают при счете 2:0. И все мы помним, что в запасе Чави, Иньеста и Фабрегас. И что от «Реала» семь очков. И игру надо как-то спасать. Тут перерыв... Мы все ждем, что сейчас выйдут «большие» и побьются за победу. Она ведь нужна. Но минует перерыв, и вместо двух чемпионов мира он выпускает двух соплежуев – Тельо и Куэнку. Вот и думайте, как можно выпустить двух форвардов, сняв центрального защитника…

…Но змея, когда начинает менять кожу, тоже вряд ли симпатична. А Феникс, дурак, вообще горит, обугливается – такова его природа!

Чави стоял в последние минуты, подпирая ирокезом козырек скамейки. Он великий игрок. «Барса» играла без него, играла и проигрывала... Но не было никакой уверенности, что именно ввиду его отсутствия. Вот бывает – дорога заложила петлю, напоролись на разбойников. С золотом придется расстаться. 

Вуаля, вуаля»

Журналисты The Guardian рассказали о том, чего они не могут терпеть в современном футболе

Тем болельщикам «Арсенала», кто не открыл для себя Ивана Меркурьева, советую обратить внимание на его блог. Здесь нет красивых метафор и сказочных оборотов, здесь – суровая правда. Не всегда приятная, зато подкреплена графиками, статистикой, финансовыми отчетами. Впрочем, не только «канонирам» будет здесь интересно: всех, кто интересуется экономикой (особенно, футбольной) – милости прошу. 

Как пример – своеобразный итог «Аренальскому» сезону.

Сайт, где я раньше имел честь работать, внедрил в этом году рубрику «7 вещей, что мы узнали», публикуя самые интересные моменты после каждого тура АПЛ. После 38-го тура семь вещей были такими.

А вообще, мой друг Сергей Бабарика и отличнейший профессионал Максим Ткачук необычайно результативны. Клац, и прошедший сезон со всеми его удачами, проблемами, победами и поражениями восстанет перед глазами.

Также открыл для себя блог об «Арсенале» еще одного экономиста – Антона Баштового. Но, если честно, больше всего насмешила в этом блоге статья о некоем Василии Уткине, который уж очень сильно разозлил автора. Антон предупреждает: «Статья изобилует неприличными выражениями, мерзкими шутками, является продуктом скорее эмоций, нежели здравых рассуждений, и полностью дискредитирует меня как человека, способного написать что-то дельное - подумайте дважды, прежде чем ее читать»

Кто не знает Сида Лоу – британца, живущего в Мадриде – тот не читал самое лучшее об испанском футболе. Кто знает, тот в цирке не смеется. Сид пишет для The Guardian, но переводы его статей можно найти в рунете. Например, на спортс.ру или на фансайте «Барселоны"

Вот и все. Что-то, конечно, забыл, что-то прошло мимо. Так что добавляйте 

До зарплаты за неделю не будем мы на мели*

Доволі довго до планування я ставився з великим скепсисом. Я вважав, що ми можемо планувати скільки захочемо, але в житті, коли в двері постукає жорстока реальність, все буде по-іншому. І всі наші плани можна буде акуратно зім’яти, ретельно прицілитися і викинути в корзину для сміття. Трохи тяжче стало протистояти планам під час робочих буднів: план на місяць, план-графік відхилень, план проекту… Все це втомлювало. Трохи згодом, коли я почав цікавитися тайм-менеджментом та управлінням, з туманної хмари невігластва почали з’являтися обриси розуміння того, для чого взагалі потрібно планування, як воно може допомогти в буденних справах і як воно полегшує життя. Навіть якщо в двері безсоромно заходить жорстока реальність. Адже під рукою завжди є план Б.

Так я почав використовувати планування не лише на роботі, але й у повсякденному житті. Я уявив себе підприємством зі своєю місією, візією, зі своїм відділом фінансування та продаж, з відділом маркетингу і дуже міцною інженерною службою. І намагався спланувати ефективну роботу всіх цих відділів і департаментів один з одним і з зовнішнім світом. Роботу відділу фінансів я планував наступним чином.

У мене сім’я, яка, крім мене, складається з моєї дівчини та кота. Кіт грошей в сім’ю не приносить і тому він сугубо витратний тип, а от ми з Сашею працюємо в поті чола.

Сума, яка поступає в сім’ю кожного місяця, майже відоме число (місячні коливання залежать від доплат за надурочні зусилля, наявності премій, командировок, тринадцятої зарплати (буває раз в рік) і т.д.). Трохи тяжче визначитися з витратами, адже на перший погляд здається, що вони надзвичайно різноманітні і непередбачувані. Одного місяця ми купуємо огірки з помідорами, другого дозрівають полуниці, а третього нам раптом захотілося Baileys з червоною ікрою. А що робити з одягом? А раптом станеться, що ми побачимо джинси, ніби пошиті спеціально для нас – їх же необхідно купити. А спробуй запланувати таке побачення. З цим можна боротися – не потрібно дрібнити трати. Навряд чи необхідно планувати купівлю кожного місяця 4-ьох хлібин, 1,5 кг м’яса і 300 г бастурми. Все це можна описати одним словом – їжа. І от витрати на їжу будуть приблизно однаковими кожного місяця. Для першої версії плану число можна прикинути з досвіду, при актуалізації можна використати свіжі дані, які старанно фіксувалися під час тестування бета-версії. Так само можна запланувати витрати і по іншим статтям: одяг, відпочинок, кіт (я попереджував, що він сугубо витратний тип)… Ступінь деталізації залежатиме від характеру, досвіду в складанні планів та манери витрачати гроші.

Далі в хід йдуть декілька найпростіших формул. Тут можна пофантазувати і вираховувати багато корисних дрібниць. Наприклад, яка сума буде у нас на початок кожного місяця, яку суму ми зможемо заощадити на кінець і т.д. В скріншоті приведені найпростіші, але разом з тим, корисні функції. Зверху зазначаємо для себе наявні кошти на початок планування (всі суми – взяті з голови цифри, це не реальна інформація), а також суму, якою бюджет буде поповнюватися кожного місяця. Тоді для кожного місяця визначаємо статті розходів. Для кожного місяця рахується сума витрат, різниця між тим, що є, і тим, що витратиться, а також сума, яка буде в кишені після отримання зарплати. Зрозуміло, що план завжди буде розходитися з реальністю, але нічого страшного в цьому немає. Найтупіший олівець краще найгострішої пам’яті, що вже й говорити про таблицю в Excell. План потрібний для того, щоб проаналізувати свої «залізні» витрати, які точно будуть (їжа, одяг, проїзд), і побачивши картину, думати, що ще можна собі дозволити. Чи можна буде відпочити в травні чи потрібно чекати до липня? Коли можна буде замінити батарею, яка може не витримати випробувань перед початком отоплювального сезону? Коли настане черга вікна, через яке гуляють протяги? Якщо наявні кошти не дозволяють замінити батарею до осені, можливо необхідно урізати витрати на розваги чи купувати менше газет. Граючись з цими статтями витрат і доходів в табличці, можна уникнути вживання фраз типу «а в тебе є позичити соточку до зарплати?» в реальному житті.

  В будь-якому випадку корисно просто подумати над усім і побачити більш-менш реальну картину в одному місці, побачити ліс за деревами і розгледіти дерева в цьому лісі.

О ЧЕМ БЫЛ ДОКТОР ХАУС?

или ЗАКОНЫ ПРИТЯЖЕНИЯ НЕ ДЕЙСТВУЮТ

Хаус был с нами восемь лет. Со мной немножко меньше, потому что привлек сериал после того, когда его начали крутить по СТБ. Курсе на втором, или, скорее, на третьем. Чуть позже были скачаны все серии, куплена футболка с Хаусом, кружка с Хаусом (треснула при первом контакте с кипятком), книга Хью Лори «Торговец пушками» (одолжена у брата), журналы, в которых публиковались интервью с Хью Лори, книга о докторе Хаусе, реферат на тему Хауса по психологии, две картины с Хаусом и целая философия хаусизма.

Многие потеряли интерес к сериалу (о чем свидетельствуют рейтинги трансляций и отзывы знакомых), потому что со временем он действительно стал хуже. Хаус стал не таким смешным, новые члены команды не такими умными, болезни не такими загадочными. Но суть не только в этом. Сериал утратил свою новизну, он перестал шокировать, он перестал быть глотком свежего воздуха в чреде пропитанных смогом эрзацев. Он стал просто отличным сериалом и перестал быть религией. По иронии судьбы, Хаус не любил веру и религию из-за их слепоты и необязательности доказательств, а сам был любим слепо и безосновательно. Даже, наверное, вопреки, а не благодаря чему-то.

Хаус все эти восемь лет оставался собой, но теперь он был не один – повсюду было много хаусов, которые шокировали своим цинизмом, самодовольством и прямотой, забывая при этом быть гениями и каждый день начинать с боли. Сериал породил кучу пародий на себя (в реальной жизни), кучу подонков, возомнивших себя невесть кем. «Хаусу ведь можно…» Я далек от того, чтобы винить авторов сериала в тлетворном влиянии на человечество – люди не меняются, как известно. Зная это, можно определить два варианта объяснения происходящего. Первый – все «новые хаусы» всегда были подонками, но общественные нормы сдерживали их не совсем благородный порыв до определенного момента. Момента, когда нормы изменились, и на сцене появился новый герой – очередной герой нашего времени. Избирательный фильтр в голове процедил сквозь свои амебоидные поры основное – уникальность, гениальность, некоторую ущербность главного героя и возвел в ранг героизма все поверхностное – цинизм, злость, «все врут». Второй вариант – на самом деле все они остались такими же замухрышками, как и раньше, просто поддались влиянию модного тренда и каждый день примеряют маску. Они не такие, какие есть, а такие, какими хотят казаться.

Но как же удалось создать такого героя? Даже не так: как удалось воплотить его в киношную жизнь? Мне кажется, только благодаря Хью Лори и его похожести на Доктора Хауса. «Я депрессивный тип», - заявляет Лори в интервью журналу PSYCHOLOGIES. «Почему-то я чувствую себя несчастным». Интересно, что Лори, препарируя свою жизнь, находит причины депрессий. «Мне не хватает борьбы». Действительно, такое впечатление, что все, чем заинтересуется Хью, ему удается. Он актер, музыкант, писатель, спортсмен. Играет на множестве музыкальных инструментов, боксирует, издает диски, катается на мотоцикле, пишет сценарии и книги. Жизнь не сопротивляется под его напором, прогибается под него и это, как ни странно, печально. Нет борьбы. Все цели поражены, а новые пока не придуманы или их нет. Тебе доступно все и в больших количествах, но от этого на душе еще противнее, еще скучнее. Доктор Хаус такой же, только в придачу ему постоянно болит нога. По утрам, заменяя будильник, по вечерам, вместо вечерней сказки, ночью, вместо сладких снов, на работе и в магазине, в кабинете и на улице. Но не боль причина такого поведения Хауса, он ведь был таким всегда, до инсульта – люди, повторюсь, не меняются. Другой его вечный спутник – скука – достает не меньше боли. Его знания поразительны, вещи, которые будоражат умы простых смертных, для него очевидны. Жизненные преграды не выше порога на кухне, и только болезни могут хоть как-то заинтересовать. Их все-таки 30 тысяч и все они коварные, меняющиеся и загадочные. Только распутывая очередной узел можно отвлечься от боли и забыть о скуке, только в этот момент в жизни появляется смысл. И когда ты спасаешь человека, не важно улыбка у тебя на лице или саркастичная гримаса. Ничего не важно.

Благодаря Доктору Хаусу мы стали внимательнее и умнее, мы научились различать грани добра и зла и понимать, что одно без другого не всегда возможно. Мы поняли, что быть «красивым, богатым и знаменитым» не всегда достаточно, можно ведь быть добрым и умным. Или просто умным, или умным и злым. Благодаря Доктору Хаусу мы увидели, что жизнь не двухцветная. Она не просто белая или чисто черная – она вся в оттенках. Добро может быть с кулаками, может быть злым и циничным. Жизнь может быть интересной, но вместе с тем безжалостной, болезненной, сбивающей с ног. И только в смерти нет оттенков, она всегда выкрашена в черное, и поэтому в ней нет никакого достоинства. С достоинством можно только жить!

Пинок в финал

Я просто хочу напомнить. Потому что начали забывать. То, что показал «Челси» в этом сезоне, – достойно экранизации. В этом сезоне было много крутых, достойных, героичных, щемящих моментов, но то что показали «синие» - это все в одном флаконе. Это на грани фантастики и за гранью понимания.

Лионель Месси снова наколотил тысячу голов за год, Пол Скоулз вернулся и забил за полсезона больше, чем за предыдущие четыре. «Манчестер Сити» выиграл титул в потрясающем стиле, Тьерри Анри вернулся в «Арсенал» и чуть ли не первым ударом забил решающий гол в Кубке Англии, Фабрис Муамба показал насколько жизнь важнее футбола, но «Челси»…

78 дней. Столько прошло после отставки Виллаша-Боаша до выигрыша Лиги Чемпионов. 


Когда Абрамович наконец решился на перестановку, казалось, что песенка «Челси» в этом сезоне уже спета. В раздевалке царил раздор, в первом матче плей-офф Лиги Чемпионов «синие» проиграли «Наполи» 1:3, в чемпионате «Челси» стремительно выпадал из четверки. А потом началось чудо.

Прямо с ответного матча с «Наполи». Посмотрите на авторов голов: Дрогба, Терри, Лэмпард, Иванович на 105 минуте овер-тайма – старая гвардия возвращается. Потом была «Бенфика», которую «Челси» прошел косо-крыво, с большими трудностями, а потом был лучший по эмоциям полу-финал Лиги Чемпионов на моей памяти.

Возможно, «Барселона» не была той «Барселоной», которую привыкли видеть в последние годы. Возможно, она слишком увлеклась своей философией. Возможно, она слишком уверила в свое безграничное господство. Возможно, Петр Чех знает какой-то секрет – и поэтому Месси не может поразить его ворота. Но дело не в каталонцах. Они ведь создали невероятное количество моментов, они забили два гола на своем поле – дело в «Челси».

По кадрам.

Перед ответным матчем в Барселоне «синие» ведут 1:0 по сумме двух.

Кипящий стадион «Барселоны», безумный перформанс, «блауграновые» кидаются в атаку. На первых минутах центральный защитник «синих» Гарри Кейхил получает травму и покидает поле. Вместо Гарри выходит Босингва.

На 35-ой минуте Бускетс сравнивает счет по сумме двух матчей. Проходит минута и «Мистер Челси», капитан и оплот обороны Джон Терри подводит команду, дав зачем-то пинка Санчесу. Команда остается в меньшинстве, в центре защиты играют Босингва-Иванович, и всем понятно, что сейчас «Барселона» накидает полную кошелку…

Избиение продолжается. Палач «Челси» Иньеста забивает второй, публика в экстазе, «Челси» повесил нос, болельщики в пабах начинают расходиться по домам, а те, кто уже дома – выключать телевизоры. Изнасилования не избежать.

Но вдруг Рамирес получает шикарную передачу от Лэмпарда и забивает гол! А это уже финал. Но впереди еще целый тайм. «Барселона» кружит вокруг штрафной, «синие» почти не задумываются об атаке и даже Дрогба помогает защитникам. Его помощь приводит к тому, что Фабрегас после контакта с Дидье падает, арбитр указывает на точку.

Лионель Месси подходит к мячу и посылает его в перекладину. Кружева «Барселоны» бесполезны, на поле выходит Фернандо Торрес и добивает блауграновых. Это финал!

И это был финал! «Бавария» больше атаковала, создала больше моментов, подала намного больше угловых (и даже выполнила большее количество пенальти), но проиграла. Потому что это был финал «Челси». Того старого-доброго «Челси», который сформировался еще при Моуриньйо, при нем же превратился в банду и с опаской относился к каждому новому тренеру. И «Челси» не только выиграл Лигу Чемпионов, он достойно встретил свой финал. В следующем году будет новый «Челси». Дидье будет забивать решающие голы и зарабатывать пенальти в свои ворота где-то в Китае, Джон, вполне возможно, будет пинать соперников за решетчатыми сводами тюремных окон, Фрэнк станет еще немного медленнее, Эшли все чаще станут заменять на Бертрана, и только Петр в своем шлеме будет отражать все удары. Это будет новый «Челси», а на первый план выйдут новые герои. Возможно, это будет «Челси» Маты и Марина, возможно, «Челси» Азара и Торреса, возможно, «Челси» Кейхилла, Луиса и Старриджа. Возможно, они не скоро подымут над головой Кубок Чемпионов – но они ведь и так чемпионы.

P.S. Исторические параллели.

Историческая параллель №1. Конечно же, финал Лиги Чемпионов в Москве «Челси» -«Манчестер Юнайтед».

Сюжет того сезона. Посредине сезона Абрамович увольняет Моуриньйо и на пост тренера заступает Авравм Грант. Грант выводит «Челси» в финал, основное время в котором заканчивается со счетом 1:1 (Дидье Дрогба подставляет свою команду удалением). Дополнительное время медленно протекает в длинную серию пенальти. Джон Терри наносит решающий удар, поскальзывается на мокром газоне Лужников и попадает в штангу. Дальше подопечные Фергюсона доводят дело до победы.

Историческая параллель №2. Сезон, в котором «Ливерпуль» выиграл финал Лиги Чемпионов у «Милана».

Сюжет. Чемпионом Англии после 50-летнего перерыва становятся новоиспеченные нувориши «Челси» (в этом году – «Манчестер Сити»). Кубковый боец «Ливерпуль» выпадает из четверки сильнейших в Англии, доползает в финал Лиги Чемпионов и чудом выигрывает его. Сосед «Ливерпуля» - «Эвертон», занявший четвертое место, также отправляется в ЛЧ. Соседу «Челси» - «Тоттенхэму» повезло не так сильно.

Ціна миттєвості в історії

Якою великою інколи буває ціна миттєвості або ціна рішення.

І якою непередбачуваною. Приблизно такі думки навіяв сьогодні вихід Енді Керрола в фіналі Кубка Англії.

Керрол – неймовірно яскравий приклад ролі одного рішення в історії. Чистокровний ньюкаселець, честь і гордість клубу в останні хвилини роботи трансферного вікна був запханий у вертоліт власника «Ньюкасла» для продовження кар’єри в «Ліверулі». В зворотну сторону відправилися 35 млн фунтів. Що буде з «Ньюкаслом»? Як команда, яка тільки що покинула Чемпіоншип, буде боротися без своєї найбільшої надії? Куди діватися фанам команди, кожен другий з яких носив футболку з прізвищем Енді?

Зараз Енді вийшов на заміну в фіналі Кубка Англії. З моменту його трансферу пройшло півтора роки. «Ліверпуль», будемо чесні, провалив півтора сезони, а Керрол провалив себе в «Ліверпулі». «Нькасл» бореться за місце в Лізі Чемпіонів. Що там у «сорок» з форвардами? Той сезон, коли продали Енді, «Ньюкасл» витягнув за рахунок внутрішніх резервів. Невідомо звідки на світ Божий дістали Леона Беста, який почав немало забивати. В міжсезонні в клубі з’явився Демба Ба, який наколотив багато голів і став відкриттям першої половини сезону. Зимою з «Фрайбурга» прийшов Папіс Сіссе, який став відкриттям другої половини сезону і наколотив дуже багато голів. Керрол забив декілька важливих м’ячів, але загалом розчаровував. Тоді, під час трансферу Енді, люди думали, що в сорочій долі «Ньюкасла» настане чорна полоса. Сталося все зовсім по-іншому.

Папіс Сіссе, який прийшов з «Фрайбурга» - ще один приклад ролі особистості, миттєвості і рішення в історії. Папіс був лідером у своєму «Фрайбурзі», він забивав там 63% від голів команди. Коли форвард покидав Німеччину, «Фрайбург» боровся за виживання і преса сказала, що разом з Сіссе команда продала своє місце в Бундеслізі. Так воно і мало бути – майбутнє «Фрайбурга» було по-справжньому безпросвітним. Проте все вийшло з точністю до навпаки. Клуб ожив, роль Папіса розписали на кількох виконавців, команда стала командою, а не компанією з королем та свитою. «Фрайбург» піднявся в турнірній таблиці і спокійно завершив сезон в її середині з молодою та перспективною командою.

Роздумуючи над цими прикладами я розумію, що наші щоденні причитання інколи нічого не варті. Плачучись над чимось і думаючи, що допущену помилку чи щось втрачене не повернути і не виправити, ми навіть не припускаємо, що це взагалі не помилка і ніяка не втрата. Попереду нас чекає багато днів, деякі з них стануть по справжньому вирішальними, але вирішальність їхню ми зможемо оцінити тільки з висоти прожитих років. А поки ці роки не прожиті, поки ця висота не взята – сили свої треба витрачати не причитання, а на те, щоб нівелювати проблему чи помилку. У випадку «Ньюкасла» ми бачили чудову роботу менеджера і скаутів клубу, які не стали пороти гарячку, і в умовах жорсткої нестачі часових ресурсів, пустили в хід ідеї бережливого виробництва – використали внутрішні ресурси. А уболівальники клубу тим часом палили футболки з прізвищем Керрола. Потім, коли з’явився час, скаути проаналізували ринок, і виявилися першими в черзі за Демба Ба – відносно дешевого футболіста по тій причині, що його клуб не міг дозволити собі платити Демба високу зарплату в Чемпіоншипі.

У випадку з «Фрайбургом» ситуація теж показова. До продажі Сіссе у команді очевидно поклонялися гіпертрофованому принципу Паретто (емпіричне і універсальне правило 20% на 80%, наприклад 20% від усієї кількості продукції приносить компанії 80% прибутку, 20% футболістів приносить команді 80% результату). Після його продажі не зрозуміло було на чиї плечі перекидати ці 20%. І знову менеджмент команди проявив себе з кращої сторони. Новий тренер підпустив до команди молодих футболістів із резерву і вони побігли по новому. Зник безумовний рефлекс «знайди передачею Сіссе», з’явилися плани «В» і «С» і ще декілька інших. І, головне, в клубі не плакали з приводу втрати. Тому що не факт, що це втрата. А зараз можна сказати точно – факт, що не втрата. Це просто зміна курсу, зміна політики, зміна вектору розвитку.

В цьому вся сіль – навіщо нити і стогнати, попереду стільки днів, стільки важливих рішень, стільки моментів, які допоможуть стати сильнішими і різноплановішими?

12 місяців. Який з них найкращий?

Кожної пори року, кожного місяця події повторюються. Травень відрізняється від вересня, а зима від літа. І виною цьому не тільки погода. Робочі моменти, телевізійні шоу, що повторюються, футбольні матчі, турніри, дні народження, свята, ну і погода – все це відкладає свій відбиток на нашу пам’ять і заставляє кожного місяця відчувати відповідні, притаманні лише йому, емоції, переживати де-жавю, згадати прожите. Причому у мене в фаворі будуть одні місяці, а у Вас – інші. Тому що я люблю футбол і пов’язані з ним події, а Ви – свіжу полуницю, а Ви – місячні затемнення.

Січень найкраще використовувати для перезарядки батарейок. В університеті у мене була традиція проводити січень вдома. Поки там, в університеті, палали модульні тижні, здачі та перездачі, в повітрі літали бігунки, а паста ручок подеколи закипала, я сидів вдома – їв олів’є і мандарини, слухав колядки з щедрівками, топтав сніг і відпочивав. Після закінчення університету закінчилась і ця традиція – на роботі ніхто не дасть цілісенький місяць бити байдики. І це засмучує – правильна лінь надзвичайно корисна штука. Саме тому статус січня-місяця впав у моїх очах. Хоч і зараз тут залишилося багато свят, багато тріскучо-морозних днів, проведених в домашньому теплі, але немає того відчуття абсолютної свободи, коли можна було до ранку читати книгу, а потім спати до обіду.

І наскільки я віддавав себе відпочинку, наскільки футболісти англійської Прем’єр Ліги тяжко працювали в січні. Для них починався перший дійсно божевільний відрізок, коли всі святкують, а футболісти грають матч за матчем. Ця традиція називається «Boxing day» (день подарунків), і дуже часто в цей період трапляються справжні дива. Слабші виграють у сильніших, аутсайдери видають безпрограшні серії, невідомі гравці виходять на заміну і забивають переможні голи в додатковий час. Це час дива, так як і сам січень – місяць, коли відбуваються дива, і під ялинкою можна знайти все те, що ви чекали.

Лютий – це похмільний місяць. Країні тяжко усвідомити, що пора свят закінчується і знову приходиться братися за рутинні справи, ходити на роботу, повертатися до університету. Це жорстока пора, і недарма лютий – найкоротший місяць.

Здачу варти лютим березню важко простежити. Вся ця пора, кінець зими, початок весни, незрозуміла. І сам березень – незрозумілий місяць. До кінця не ясно, весна на дворі чи ще зима, сніг ще лежить чи він вже тане. То вийде сонце і всі вибігають на вулицю дивитися на нього, ніби на диво, то за ніч нападає снігу, і всі знову дістають з верхніх полиць шафи зимове взуття. Це неймовірно брудний місяць, адже в один день перед нашими очима з’являється все сміття, яке ховав під собою сніг. «Весна покажет кто где…».

В березні починаються відбори на «Україна має талант», а також є один день, коли необхідно бути дуже слухняним, ввічливим, добрим, уважним. А перед цим днем необхідно добряче поламати голову над подарунками.

Можливо, квітень – найгарніший, найніжніший місяць. Сміття, яке приховував сніг, і показав у всій красі березень, потроху прибирають, і на його місці починає пробиватися зеленкувата, навіть салатова, трава. Дерева, які вчора були чорні, починають випускати ніжні листочки. Це ще одна пора дива. Ввечері ти йдеш з роботи в оточені чорних крон, а наступного ранку природа стає різнобарвною: білий, або ніжно-рожевий, бузковий цвіт, свічки каштана, шепочуче листя. Здається, що метаморфоза в природі відбувається буквально за ніч, миттєво, в один момент. І це заворожує.

Травень – супер місяць. Тут закінчується навчання і починається літо. Тут - травневі свята, День Перемоги – багато вихідних. Проте, вихідних з присмаком фізичної роботи. Кому це подобається? Багато кому, але не мені. Також в травні закінчуються всі важливі чемпіонати, Ліга Чемпіонів, Ліга Європи, натовпи футбольних журналістів народжують нескінченну кількість матеріалів, деякі з яких цікаво почитати. А деякі – дуже цікаво. Створюються різні «збірні сезону», визначаються головні невдахи і головні герої, Кріштіано Роналду отримує «пічічі», Алекс Фергюсон – кращого тренера англійського сезону і в брутальному плей-офф визначається третій кращий Чемпіоншипу. В травні «Арсенал» вилітає з усіх турнірів, в яких зовсім недавно Арсен Венгер рахував свою команду фаворитом, а також валиться в турнірній таблиці чемпіонату. Сонце починає припікати, в кінці травня з’являється довгождана полуниця, двері готелів в теплих і не дуже країнах відкриваються на всю свою ширину, починається пора відпусток і валяння дурня. Не дивлячись на це, епітет, яким би я нагородив травень-місяць – вирішальний.

І от воно – літо. Гарячі пляжі, тепла вода в річках, морозиво і Чемпіонат Світу або Європи кожні два роки. Все це дарує нам червень. В Києві відразу зменшується кількість людей, він стає безлюдним. Незважаючи на спеку, дихати стає легше. Четверть жителів виїжджає на дачу, четверть – по домівкам (студенти). В метро, магазинах і інших людних місцях зменшуються черги.

Приплюсуйте до цього матчі збірних на Чемпіонаті Світу чи Європи – і червень буде претендувати на лідерство в жорстокому загоні місяців. У мене ще так співпало, що у червні – дуже багато днів народжень у друзів, так що сумувати ніколи.

По суті, границі між літніми місяцями розгледіти дуже важко. Червень поступово стає гарячішим, приходить липень, ми дізнаємося нового чемпіона Світу чи Європи, часті теплі дощі поливають землю вночі, а після них удень страшенна задуха. Морозиво та холодна водичка поглинається вагонами, з’являються кавуни та дині, а одного ранку, вийшовши зранку в футболці і шортах на вулицю, ми відчуваємо щось незрозуміле. Ранкова прохолода. З несподіванки вона навіть примушує тіло покритися мурашками. Природі стало легше, палюче сонце вже не змушує листя скручуватися в трубочку, а траву – жовтіти. Але вона не радіє, тому що відчуває близький захід свого сонця. Поки на дворі серпень, але час сну вже близько…

Вересень. Як не буває чорного чи білого, так і не буває ідеального чи просто жахливого місяця. Все пізнається у відтінках. Так, у вересні, необхідно було йти на перший дзвінок і починати протирати парту. Але, разом з тим, саме у вересні кожного разу стартував новий сезон Хауса. Його я чекав з нетерпінням і, оскільки вчився в університеті – що значно краще, ніж у школі – ніякого дискомфорту в вересні вже не відчувалось. У вересні чомусь находить меланхолія. Психологи кажуть, що має бути зовсім навпаки – і пік самогубств припадає на весну – коли люди відчувають дисонанс між станом своєї душі і розквітом природи. Природа розпускається, зеленіє, цвітне, а душа не завжди. А мені гірше восени. Холодно, брудно, все стає чорним, голим, моросять дощі, а бабине літо на прощання показує, як все було зовсім недавно і як довго вже не буде. Тільки Хаус і радує. Ну, деколи ще «Танцюють всі» з «Х-фактором».

День народження – день, який хоч трохи допомагає жовтню в його сірій буденності. Мій день народження. Кажуть, з роками день народження стає все сумнішим і сумнішим святом. В дитинстві, чекаючи дня народження, задумувалися лише про подарунки та святкування. Пізніше за подарунки довелося платити – ніхто не вручить тобі презент, поки не виставишся. Потім почало приходити відчуття того, що ти ж не стаєш молодшим, що ти не так і багато зробив за цей рік, що прожито ще більше трьохсот днів, які залишилися в минулому…

Взагалі ж, жовтень - місяць, в якому не відбувається нічого цікавого – дуже невизначений місяць. Він знаходиться посередині між літом і зимою, посередині осені – аморфний жовтий згусток однакових днів. Між сірими хмарами, ніби привид минулого, інколи показується сонце – прощається з нами до весни. Під ногами гниє купа листя, двірники кожного ранку згрібають його до кучі, грузять на машини, а машини кудись вивозять цей зношений одяг дерев. Від всієї цієї роботи віє даремністю, адже наступного ранку листя буде ще більше, і в кінці-кінців однієї темної ночі, скоріш за все, в листопаді, випаде сніг. Сніг зробить ніч світлою, приховає листя, прикриє наготу дерев і випише пропуск зимі: приходь, мовляв, ми готові, біла дорожка постелена.

Грудень підбиває підсумки. Можливо, підсумки проміжні, можливо, остаточні. Учні і студенти отримують оцінки за перший семестр, в чемпіонаті Англії визначається гірша команда першої половини (повір’я каже, що останнє місце на Різдво означає виліт в травні), закінчуються різні шоу, Україна дізнається хто краще співає, танцює (сам чи з зірками), катається на ковзанах і т.д. На прилавках магазинів з’являється величезна кількість стилізованих іграшок – драконів, мишей чи кроликів – в залежності від того, рік якої тварини гряде. Люди невільно задумуються про рік, який минає. Що в ньому було хорошого, що – поганого, що краще забути, а що – спочатку переосмислити, а вже потім забути. Тривають масштабні приготування, рубаються ялинки, закуповуються іграшки, продукти, гірлянди. Повсюди чуються крики підірваних петард, в повітрі стоїть запах свята. Для кожного воно пахне по-різному: дим салютів, обсипана хвоя, і аромат свободи. Канікули, вихідні – і можна під бій курантів забути проблеми, скинути втому і вперто впевнитись, що наступний рік – дракона чи криси, не важливо – буде кращим за попередній.

А який же найкращий місяць? Кожному своє.